Український легіон — назва 2012 року; руське зібрання — назва 1919 року.

ЛЕГІОН [лат. legio (legionis), від lego – збираю, набираю] – 1) Вища бойова одиниця в армії Стародавнього Риму ... 5) Переносно – величезна, кількість, безліч.

Словник іншомовних слів За редакцією члена-кореспондента АН УРСР О. С. МЕЛЬНИЧУКА. ГОЛОВНА РЕДАКЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ РСР
КИЇВ —1974

Почато 28 серпня 2010 року.

Вступ.

Цей твір присвячується Абетці, котра чомусь ставила в рекомендовані блоги мій блог, коли я тільки починав писати, також моїм читачам, включаючи й тих, хто має інші політичні і етнічні уподобання, навіть не дивлячись на те, що мова моїх постів іноді тяжка для їхнього сприйняття. Так само я присвячую й тим, хто ніколи не читав мій блог, можливо, й не прочитає, але які, живучи на землі своїх батьків, не розуміють - чому вони живуть як старці й повинні прислухатися до думки тих людей, котрим повинні створювати нормальні умові життя на Україні, тоді як ті своє життя ніяк не хочуть пов’язувати з Україною дивлячись у бік північного сусіда.

Відчуваючи прихильність й підтримку в написанні постів на своєму блозі «Відвертий українець» і беручи до уваги, що друга моя книга «Империя Тора. Песнь элите» невидана, тобто я стикнувся з труднощами на ниві письменництва - коли мені треба вперто писати змінюючи в наступних книгах формат і поки я не сподобаюсь видавцю. Я вирішив: написати твір не озираючись на видавництва, не розраховуючи на будь-який прибуток і віддаючись повністю своїм бажанням, дозволити собі прожити, на час написання, в світі, котрий у першу чергу приємний мені, й дати можливість прочитати людям не витрачаючи грошей на книгу. Ні, письменництво для видавництва я не закидаю – буду вперто бити в стіну, поки не проб’ю. Цей твір написав виключно для свого задоволення, так би мовити - «випустити пар».

Я принципово не голосую за людину або партію, поки не взнаю як ті ставляться до України і Росії, а коли не маю інформації віддаю свою прихильність людям з українськими прізвищами. Я розчарувався в росіянах. Хоч, як приклад, узяти мера Сум Мінаєва. Він отримав підтримку КУН, МНК, УНА-УНСО (націоналістичні партії України), але дає взнаки російське коріння, як в той приказці «скільки вовка не годуй, однаково у ліс дивиться». Коли більшість сумських політиків дивляться на Полтаву, то Мінаєв хоче перенести досвід Курська, так і не розуміючи європейських цінностей, прийнявши тільки оболонку європейського життя, як, чисто прибираються міста і велика кількість парків, так і не помітивши в Європі добре розвинутих соціальний бік і рівень суспільства.

Я русин або українець, у мене тече русинська або українська кров, тому після 1991року доля Росії мене не цікавить!

І ще маленьке прохання – не валуйте і не принижуйте автора матюками, бо помилок буде багато, як орфографічних так і історичних, нагадую – я просто відпочивав коли писав. Так, і якщо у когось буде бажання виправити історичні помилки - пишіть, я хоч якось по цій темі щось та взнаю, але аргументуючи. Писанина, на кшталт, “це маячня”, “это полная фигня» і тощо — не буде братися до уваги!

1. Чому український легіон?

Пробним каменем дисципліни є фортифікаційні роботи. Грецького гоплита треба було довго вмовляти, щоб він взявся за лопату, римський ж легіонер, після самого стомлюючого переходу, не розташовувався на відпочинок, не зміцнивши свого табору ровом з бруствером, посиленим палісадом. Важко озброєний римський легіонер ніс на собі і шанцевий інструмент, а часом і палісадіни для табору, якщо доводилося розбивати його в безлісному місці.

Римське військове мистецтво чудово цією залізною дисципліною, завдяки якій вдалося створити всесвітню державу. Республіканська форма державного устрою не тільки не допускала підриву дисципліни й авторитету закону, але звела їх на ступінь святині.

Не тільки строгість і невблаганність дисциплінарних покарань і безперервний нагляд центуріонів сприяли постановці дисципліни на таку висоту, але і стройові навчання. Маніпули навчалися у всіх випадках зберігати свій лад. Кілька маніпул навчалися руху розгорнутим фронтом, зі збереженням взятих інтервалів.

Свечін Олександр Андрійович. Еволюція військового мистецтва. Том I. Глава друга. Римська міліція. Боротьба Риму з Ганнібалом

Розповідь Лаврика В.В.

Початок.

Вибори президента були призначенні на неділю 19 грудня 2012 року. Всі в Україні жили в очікуванні чогось страшного, бо з 2004, з Помаранчевої революції, Україна все більше розколювалася, були непримиренні прихильники Росії і так само України, але середина металася то до одних то до інших, “купуючись” на обіцянки швидко зробити Україну заможною. Але це не виходило, що у Ющенка з Тимошенко, що й у Януковича. Середина розчарувалася, бо їм хоч чорту Україну продати тільки б зробили життя як у казці, підняли пенсії з зарплатами і тому подібне. Янукович недосидів до кінця свого терміну, північ з заходом України піднялись. Всі знали, що середина не буде голосувати ні за помаранчевих ні за біло-блакитних, але альтернативи не було – або помаранчевий Стрілець Степан Андрійович, або Азаров Микола Янович. Це були дві одіозні постаті, але вони згуртували навколо себе: один прихильних дружби з Росією, а інший навпаки ворожих до Росії. Азаров був від «Партії регіонів», відверто захищав російські інтереси, так за 21 рік у владних структурах не оволодів українською мовою. А Стрілець був від оновленого блоку «Наша Україна», узявши на озброєння помаранчевий прапор з підковою. Схід і південь змогли швидко оговтатися, хоч і були розгублені після відсторонення Януковича , можна сказати, самі були незадоволенні Януковичем, з його стрімким падінням економіки України, тобто підтримали відсторонення, але як один стали проти кандидата в президенти Стрільця. Боротьбу очікували страшну, бо Янукович єдине що встиг - так це переписати конституцію, зробивши пост президента привабливим,президент тепер призначав уряд і керував країною, залишивши Верховній Раді створювати під його бажання закони. Стрільця там, на півдні і сході, неодмінно звали як СС Андрійович, малюючи як фашиста з американським прапором.

Хоч Стрілець і мав українське прізвище, ім’я та по батькові, але все життя прожив у США, тільки приїхав в Україну перед другою Помаранчевою революцією, й тільки в останні роки отримав українське громадянство. Його ще звинувачували і в першій Помаранчевій революції, як тоді гадали, що то він привів Ющенка в президенти за американські гроші. Але той виправдовувався, що до того ніяк непричетний, вступивши до лав «Нашої України» після обрання Ющенка президентом і підпавши під вплив його людей, приймав участь тільки у другій Помаранчевій революції, і якщо якісь долари вливались у другу революцію, то тільки його особисті гроші громадянина України, бо він був багатою людиною. На чому він зробив статки в США, або його батьки, то було науково-комерційною таємницею, але його фірма «Андерсон» в самій Америці користувалася не вельми привабливою репутацією, якби описати правильно, окультної і алхімічної фірми, але його послугами користувалися багаті і впливові люди світу, виключно по чиїсь рекомендації, викликаючи сміх у вчених не тільки всього світу але й в США. Його батько як і мати були, як це не дивно, уродженцями Сумщини, батько з такого дивного села як Лохнівщина Недрігайлівського району Сумської області, але не разу на батьківщині матері і батька він не з’являвся. Батько емігрував до США в Громадянську війну, а мати з американського табору в ФРН у місті Дортмунд після війни 1941-1945 років. Розмовляв Стрілець українською добре, як деякі в Україні так і не навчилися, але як і так зрозуміло, з акцентом ведучих «Голосу Америки».

Вже ніхто не думав, що «Наша Україна» не те що висуне одного найвірогіднішого кандидата у президенти, а й буде приймати участь у виборах, гадаючи, що ця партія доживає останні дні. Але сталося диво – «Наша Україна» розпочала другу Помаранчеву революцію, стрімко набираючи підтримку виборців і виставивши ще на вибори, після революції, нікому невідомого Стрільця Степана Андрійовича. І той не розтратив популярність «Нашої України», зміг заручитися підтримкою усіх без виключень проукраїнських партій, сама Тимошенко не захотіла з ним конкурувати, їздила по турам і закликала українців до останньої і вирішальної перемоги, кажучи, що тільки об’єднавшись зможемо перемогти. Це усіх дивувало, знаючи яка вона амбітна. Але це був факт, з проукраїнських партій ніхто з Стрільцем не конкурував, виступивши єдиною силою. Мабуть, зміг щось таке запропонувати, тим самим зацікавив його підтримати.

При тому що два табори були одноголосно підтримані у своїх регіонах, всі знали – переможе той хто зможе підтасувати вибори, це було ні для кого таємницею, що вибори будуть брудними, не дивлячись ні на що, головне перемога. РФ почала підготовку для надання допомоги Азарову, на випадок початку збройного протистояння.

Я Лаврик Володимир Вікторович народжений 1975 року в українському місті Суми, яке носило назву від російського слова «сумки», а отже, як і іншим людям що живуть на кордоні, де все перемішано, доволі рано стало питання: «Хто я, українець, чи росіянин?»; бо мене приймали як одні, так і інші, вважаючи за свого. Тоді, коли вперше я став перед вибором – стати українцем, чи то росіянином, я вчився у школі, розмовляв російською і не розумів літературної української мови, навчаючись від батьків і оточуючих виключно “суржику”. Й навіть те, що дядько мій одружився на гуцулці, не добавило біля мене людей що розмовляли українською, вона швидко перейшла на місцеву українську. Я вибрав Україну, й як мені не тяжко було від того вибору, але коріння роду я не захотів розрубати, не захотів стати росіянином, не захотів позбавлятися непривабливого українського прізвища, як я думав - від слова «равлик», я так і залишався тим жартівливим «гавриком». І тільки інститут закріпив у мене гордість за Україну, я гордився, що один з етнічних українців довів, що вона освідчення людина, отримавши диплом о вищий освіті з відзнакою, тоді як його колеги, які тягнулися до Росії, бо там живуть виключно розумні люди, а не “когутня” як у Вкраїні, пили горілку і отримали сині звичні дипломи. Й цією людиною був я. Й після я зрозумів, що тільки виключно своїми зусиллям я отримаю успіх, не працюючи по найму, а виключно працюючи на себе, у мене прокинулася козача кров моїх пращурів. І в той час, коли мої справи йшли погано, я не поспішав покидати власну справу. Ну, трішки збрехав, я уходив найматися за дипломом два рази, але першого разу я не закривав підприємництво в райвиконкомі, а другий раз я тільки радів після повернення у справу, що позбавився зайвої нерухомості, котра небагато давала прибутку. Тому, з чистою душею кажу, що зі своєї справи я не виходив! Друга робота виконробом на все життя мені відбила бажання влаштовуватися по найму, мене підлеглі вижили, зробивши мою роботу неможливою, й це на тлі того, що і проживання в Києві було важким. До чого я розказую про особисті образи? А тому, що все наше життя в Україні наповнене національним питанням (так і сверблять руки написати “народним питанням”, бо нація з латини народ). Треба дати опис домінуючого ядра моїх підлеглих, так, домінуючого, бо були і інші хлопці, але чомусь тільки ці нав'язували, змушуючи всіх пристосовуватися до них. Приїхали хлопці, ледве за 20 років, з села, розмовляючи далеко до літературної російської, де не де, а проскоче українське слово, а і самі туди, понадувалися як індики — ти наші погляди не чіпай, ми росіяни. І така непохитна віра, що я ворог, невідомо з якої підстави — чи то, що я м'який, не виявляючи характеру людей “простих” (підворіття), чи то, що розмовляю українською, чи то інша причина. Але з'явилося бажання не бути з тими “росіянами”, якось, їх культура не привабила мене, будь-яка інша культура, але не ця масова, яку несуть недолуга більшість з села. Дивина якась, не приваблює культура більшості, яка заповнила Київ, живучи там і менше року. Отак би і тягнутися, до того простого українського народу, який чомусь став соромитися власної культури і виявивши бажання долучитися до російської, власним прикладом показуючи — чим же так поганий український народ. Якщо їм було соромно за себе, вбачаючи себе єдиними носіями тієї української традиції, то я згоден, - культура нікчемна, але вибачте, це не привід бути в захваті від культури іншого народу, можна ж займатися власним самовихованням, розвитком!

Якщо покласти руку на серце і відверто казати – я розчарувався. Моя робота, як підприємця, на самому початку бачила метання, з відвертого захоплення загальним явищем як бізнес, до повного розчарування власною справою, але ця колиханка потихеньку вщухала, я свою справу сприймаю як найменше зло серед іншого, знаючи що робота на будівництві гірше. Я був розчарований в усьому: в перспективах України, в будівельній галузі, та й не вірив, що моє життя стане краще. Але я був українцем, тому в мене не було вибору – я голосував за Стрільця.

Тоді 16 грудня 2012 року о 15.15, коли падав мій бюлетень на дно урни, я не знав, що Стрілець знав, хто, де й за кого голосував, у нього були такі можливості. Мій бюлетень був краплиною у логічному механізму «або», як його було зображено у журналі по електроніці; а ті краплини схилили терези в бік Стрільця. Я той що не слухав політологів, бо так сталося, що я постійно голосував за тих хто не проходив, тому й голосував як мені заманеться, але як це не дивно, схоже, таких знайшлося багато, Стрілець так і не ввів “підтасовку”, а почав боротися виключно проти підроблених бюлетенів за Азарова. Команда спостерігачів від «Нашої України», немов би то вони підробляли, знали хто і де підробляв, незалежні спостерігачі почали вірити в містику, але факти беззаперечно вказували, що нечесно грала «Партія регіонів». Воно й справді, в «Нашій Україні» знали хто і де, як і коли підтасовував вибори, користуючись приладами фірми «Андерсон», тільки все більше і більше дратували біло-блакитних, які метушливо і марно шукали порушень з боку помаранчевих. Росія була змушена визнати вибори чесними, так і не виявивши фактів нечесної гри, тому українські вибори для Росії не закінчились, гроші з бюджету РФ потекли рікою в розвідку, сусідка хотіла знати, яким же чином переміг американець і мільйонер Стрілець Степан Андрійович.

Сьогодні міністру Збройних Сил РФ Сердюкові Анатолію Едуардовичу о 9 ранку було призначена доповідь. Вже півроку як роботи його міністерству добавилось, воно й до цього тільки роботу постійно добавляли, ще і його попередникам, але останні місяці Росія готувалася до війни, все йшло до того, та і останні доклади керуючого Головним Розвідувальним Управлянням Збройних Сил Російської Федерації генерал-лейтенанта Шляхтурова Олександра Васильовича тільки більше переконували – Україна на чолі головнокомандуючого Збройних Сил України Стрільця Степана Андрійовича готувалося до війни. Тільки з ким? Президент України Стрілець, по ставленню до РФ, був немов кошеня – лагідним, йшов на небачені поступки.

Президент Медведєв приймав його сам, вони в кабінеті були одні, тому президент намагався створити домашню обстановку, сиділи з чаєм і печивом, було зрозуміло, розмова очікувалася довга і відверта.

Вже як сто днів пройшло після інаугурації українського президента, а вже склалася традиція раз в тиждень Сердюков по півдня проводив в кабінеті у президента Медвєдєва. У Сердюкова складалося враження, що президент став для нього кращим другом, настільки вони зблизились.

- Дмитрий Анатольевич, надо как-то успокоить население, телевиденье уже работает против нас. Мало того, что наше телевиденье слишком сгущает краски, так и беженцы с Украины подымают панику.

- Хорошо. Но сначала доклад, что там нового. А то начал с просьбы.

- Мобилизация продолжается. Процедура не изменилась, также происходит в много этапов. Сначала собеседование с офицерами комиссариатов, потом медкомиссия, а потом что происходит, мы не знаем. Завербовать так и не смогли, кто прошёл первые два этапа. Также, одни только догадки, знаем, что в третьем этапе отбор принимает СБУ, но мы даже не знаем, кто прошёл отбор, кто нет. Очевидно, что некоторые не проходят, но доказательств нет. С большой вероятностью, что меньшая часть не прошла отбор, но внедриться не смогли, наших людей почему-то умудряются отсеять на медкомиссии. Требования к мобилизованным не изменились, исключительно, желание жить в независимой Украине и говорить на украинском языке, многих, даже опытных офицеров, не испытывающих подобных чувств, увольняют с армии.

Но телевидение, радио и газеты остаются дружественны к нам, к России. Многие СМИ Украины, до этого недружественные к России, закрылись, некоторые, правда, остались в Львовской области и в г. Киеве. Но если сохраниться прежний темп, то через месяц и их не станет. Сохранены только государственные СМИ, через которые украинское население оповещается о дальнейших действиях.

Поток беженцев с Украины ослабевает, но и со стороны украинских властей не оказывается им никаких препятствий. Также действует упрощённый режим для выезда. Причиной тому стал распространившийся слух, что РФ в скором времени оккупирует территорию Украины и те, кто выедет, уже будут покупать по большей цене жильё. Этому способствует и то, что некоторые семьи, уже служащих в рядах украинской армии, сдают жилье в коммунальную собственность, собирают вещи и уезжают в сборочные пункты, где и пропадает их след. Но пока это Крым, Луганская, Донецкая и Харьковская область.

Многие частные предприятия закрываются, но владельцам, граждан РФ, и сочувствующих России даже не намекали о закрытии, не проводили проверок, и каких-либо других мероприятий ущемляющих их. Оборудование с государственных предприятий также вывозится, с документации делаться копии, которые и вывозятся.

На территории Украины продолжается отсутствие каких-либо военных учений, боевая техника продолжается грузиться на железнодорожный транспорт и перевозиться в сборочные пункты ровненщины и житомирщины, где также их след теряется.

На Украине исключительно только АЭС работают на полные мощности, увеличив закупки атомного топлива в США и Франции, передавая большую часть энергии в сборочные пункты. Грузовые суда в Одессе, из США, перестали разгружаться, последний корабль пришёл два дня назад. Груз охраняет СБУ, но мы установили – это оборудование фирмы «Андерсон». В Одессе комендантский режим частично снят, контроль с порта снят.

Тоже самое происходит и в Грузии. Это всё, детали в этой папке, - Анатолій Едуардович закрив її і передав президенту.

- Жаль, что у нас нет формальных причин, - почав Медвєдєв, - начать боевые действия против Украины. Они нам не дают повода. Я чувствую, война скоро, и эта война будет с нами.

Вони ще довго розмовляли, де Медвєдєв більше читав, а міністр чекав поки йому зададуть питання. Президент виключно його доклад прочитував при ньому, на підставі доповіді задавав питання, а потім ще довго обговорював так, що Сердюков починав розуміти, що від того, як якісно він зробить свою роботу і наступну доповідь, залежить як промисловість федерації далі запрацює.

Але повернемось назад.

22 червня 2013 року Верховный Совет Автономной Республики Крым, Донецька і Луганська обласні ради і Грузинський парламент одноголосно прийняли рішення про вступ до Російської Федерації. Першими входили російські війська, вояки чекали підступу, сиділи в бойовій техніці напруженні і готові хоч зараз відкрити вогонь, давали взнаки, що на протязі 9 місяців російські ЗМІ лякало новою світовою війною. А от населення, навпаки, зустрічало їх усюди з “триколором” , квітами, осипаючи останнім техніку так, що нагадувало карнавал. Ніхто в цих багатолюдних краях не міг повірити, що кримські татари і “хахли” самі виїхали, і не продавши житло, а здавши до скарбниці міст. Ніхто тоді не звертав увагу, що українська влада залишала розкурочені підприємства, залишивши певну частину, аби не зупинилося життя в тих краях. Тільки російська влада не раділа від таких змін, які потребували великих вливань задля нормального функціонування економіки на нових землях, задля недопущення соціального колапсу там.

Міліція і ДАЇ мали поганий вигляд, доношували стару форму, бо стара влада з 21.12.2012 її не видавала. Склади були пусті. Стрімко їх переодягали в нову форму російської поліції й ДІБДР. Російська легка промисловість нарощувала потужності під держзамовлення.

15 липня, ще не встигнувши оговтатись від приєднання, як Одеська, Миколаївська, Запорізька й Дніпропетровська обласні ради одностайно проголосували за об’єднання з РФ. І знов війська Росії рушили на захід, дивуючи світ. Міністр економіки РФ вже докладав,що якщо і далі так піде, то гроші в федеративному бюджеті швидко закінчаться.

8 серпня Сумська, Чернігівська, Полтавська, Кіровоградська і Черкаська обласні ради приєдналися до Росії. Вже вояки російських військ, серед яких були вже вчорашні громадяни України, а сьогодні громадяни РФ, сиділи на броні бойової техніки в’їжджаючи в частково пусті села і міста, й котрих зустрічали з квітами вже не таке багатолюдне населення. В Москві вже хапалися за голову, але не треба було так драматизувати, далі їх чекала «українська тайга», де на 1кв.км була одна людина, а може і менше.

1 Вересня Київ зустрічав ще людьми з квітами, а далі іноді тільки 3 депутата в обласній Раді на Заході приймали рішення про приєднання до Росії.

Новий рік 2013 вже не знав таких назв як Україна і Грузія, українці й грузини – їх не стало. Й вже керівництво США виправдовувалося, якому, до речі, ніхто не вірив, що вони до тих подій не мають ніякого відношення. Росія не повірила, як не повірила Європа. США надали доказів, що якщо хто й займався цим то тільки українська й грузинська діаспори, які також зникли, а ті хто залишився знизували плечима, кажучи, що до них надходило запрошення кудись переселитися, але вони відмовились. Вже в лютому 2013 року стало зрозуміло, чого це так Росія причепилася до США. В деякі родини почали повертатися вояки малочисельної української армії, що нещодавно несли службу в Збройних Силах України, розповідаючи, що завдяки американській апаратурі перекидали на якусь війну техніку, людей, одяг, їжу й інше. Їх було одиниці, більшість тримали в охоронюваних таборах, після того як вони не пройшли четвертого етапу добору, в спеціальних таборах. Ті, що поверталися з війни, було таке, що не знаходили рідних, жалкуючи, що не виконували накази «бандерівців», за ті порушення бойової дисципліни їх і не залишили, десь, а кого за карні правопорушення не забрали з собою. Хоч ті, що поверталися з таборів, увесь час просидівши там, і були патріотично налаштовані до України, але швидко стало зрозуміло, чого їх не забрали, їх так і прозвали «бандити». Україна і Грузія не забирала злочинців на Громадянську війну 1919 року, залишивши Росії тих людей.

Так куди ділися Збройні Сили України?

Козаки Івана Черпака побоюючись виглядали зі своїх завмерлих земляних укриттів на просування червоного бронепоїзда, чекаючи іншого. Перед самою річкою вояки вивели з ладу залізницю: познімали рейки з насипу і з мосту з надією, що машиніст цього не помітить і перший ворожий потяг, на великій швидкості зійшовши з колії, впаде у воду, а вагони поскочуються в болота, й таким чином на декілька днів буде перекрито шлях на Київ наступним поїздам. Вони не знали що серед оборонців знайшовся зрадник, який сповістив більшовиків про небезпеку, які відправили бронепоїзд, й який скоро зупиниться й стане обстрілювати українців із гармат.

Про відбиття наступу, тим паче про «другі Фермопіли», не йшлося. Бо що, крім рушниць, шабель і двох кулеметів, могли протиставити козаки кільком десяткам тисяч більшовиків, які мали на озброєнні бронепоїзди й гармати? Серед патріотів, які вирішили ціною свого життя затримати більшовиків на підступах до столиці, було близько трьох сотень жителів лівобережних містечок Бориспіль, Баришівка, Вороньків і декількох довколишніх сіл. Військова агресія зі сходу витісняла армію Української Народної Республіки з Лівобережжя. Український уряд переїхав до Вінниці. На початку лютого 1919 року командир Вороньківської сотні Іван Черпак одержав наказ зайняти оборону на лівому березі річки Трубіж, щоб хоч на декілька днів зупинити хід червоних військ до Києва, поки звідти евакуюються на захід українські установи.

4 лютого 1919 року їх покинули, Дніпровська повстанська і Київська селянська дивізії вже перейшли на бік «москалів. Той Акт Злуки 22 січня 1919 року, о возз’єднані УНР і ЗУНР були останньою надією, але казали що інше спонукало, що тільки зараз галичани і наддніпрянці доросли до того союзу, коли почались повстання поляків і червоних, як так вдало скористалися зацікавленні держави ввівши свої армії. Козаки знали, що Київ не втримається, вже в другий раз комуністи його візьмуть, Радянська Росія нарощувала м’язи, та й ще своїми гаслами приваблювали селян із робочими.

Морозне небо наповнювалося новим невідомим шумом, лунаючи страшною музикою скорої смерті для козаків. Козаки почали смикати товаришів за одяг, щоб показати чудернацькі машини, котрі летіли з запілля, хто перший озирнувсь, їх помітив, вже не так важливо, як було то вороги, і як від них захищатись. Але побачили на тих машинах тризуб і разом з посмішками, котрі з’являлись на обличчях, з’явився свистячий звук від тих дивних машин, потягнулись сліди в бік того клятого бронепоїзда.

Дієва Армія УНР виглядала з укриттів, щоб побачити – як у вогні й стовпах землі знищується москальський бронепоїзд. Де в українській армії з’явилась така чудернацька техніка? Антанта б не дала, хоч якось і визнавала УНР, але все давала полякам і денікінцям. Дехто бачив аероплани, але щоб він міг висіти і знищувати, несучи на собі стільки зброї, – ніхто не бачив. Ввечері 3 лютого був підписаний Акт злуки з Україною, яка і вводила свої війська в бій з лісів Рівного і Житомира.

- Ворог позаду! – понеслось серед козаків.

З запілля йшли англійські танки, ніхто подібних не бачив, але здогадувалися, що то англійські танки. Чомусь розгублено дивились на них, бачачи далекі обриси, всі - пам’ятали як були налякані дивними летючими машинами й чекали відповіді у старшин.

- Свої, - як зітхання пронеслось, добре чутне скрізь канонаду, відлягло усіх з серця.

Ті танки наближалися швидко. І коли наблизились - зупинились, хитнувши уперед, а потім назад, немов вклонилися козакам. Розгублено козаки озиралась на всі боки, а в цей час і-за танків вискочив посильний штабу.

- Наказ Головного отамана Української Народної Республіки Петлюри, - кричав той, - воювати під головуванням українських старшин, які зараз прибули. Шикуйтесь для наступу за цими БМП. Завдання, не підпускати близько до них бійців Червоного козацтва Радянської України і виконувати накази тих старшин.

Посильний вказував на ті дивні танки, зрозуміло, що БМП, це так звуть ті українські танки.

Коли козацтво почало з острахом наближатися до БМП, то їм кричали підганяючи, щоб ховалися за бронею машин. А в тих машин двері позаду були відкритті і всередині сиділи в білій формі вояки, тримаючи в руках дивні рушниці. Все в тих, нових військах, було дивне.

Панцирники заревли, обдавши Дієву Армію незнаним димом.

На всьому східному фронті січовики, запорожці, сірожупанники і всі ті, хто складав Дієву Армію УНР, дивилися на небо, боялися, що їх ведуть під кулі тих дивних летючих машин, але усюди, на всіх боях, по команді просувалися далі, отримуючи дорогу і підтримку з повітря, де знищувалася будь-яка артилерію червоних козаків. Перші, знаходячись попереду, червоні вояки здавалися у полон без краплини сумнів, а от загороджувальні загони пручались, немов би могли щось протидіяти броні і озброєнню оновленої армії УНР. З тих БМП, коли переїжджали захисні укриття червоних, висипали в білому вояки. Загороджувальні загони червоних воювали до останнього, з перекошеними від злоби обличчями.

Ручна зброя людей в білому була дивною, поки пересмикували затворами Дієва Армія, вони давали черги зі своїх малих ручних кулеметів. І усюди, після боїв, Дієва Армія оточувала прибульців і сиплячи питаннями. Ці дорослі люди, зараз нагадували дітей – очі світилися, немов хотіли все одразу зрозуміти і запам’ятати, а деякі шкребли тризуби на металі, гадаючи, що то якийсь дурний жарт, немов вони сплять і їм все це сниться. Розмовляли деякі з прибульців, в більшості, російською, а ті що українською, виявляли дивну схожість в вимові, мало показуючи регіональні відмінності. Це дивувало, бо Дієва Армія хоч і розмовляла українською, але з добрими відмінностями, добре окресленими говірками.

Ворога гнали недовго, кілометрів 30, - прийшов наказ зупинитися. Як з’ясувалося, палива для тих машин було обмежено, тому берегли, й тому що було знята з Києва загроза. Петлюру зняли з головнокомандуючого, замінивши на Стрільця Степана Андрійовича, залишивши почесним головою Дієвої Армії. Володимир Винниченко подав 9 лютого у відставку, всю владу тимчасово узяв Стрілець, до виборів.

Головний напрямок був на Одесу, до Чорного моря, але там вже була Добровольча Армія.

Розповідь чотаря Дієвої Армії Української Народної Армії Лаврика В.В.

Лісоруб.

16 грудня 2012 року прийшовши з ринку, відторгувавши, додому й вмостившись в крісло, після того, як тільки зміг зняти теплі черевики з високими берцями і курточку з теплою шапкою, я вже не находив сили зняти з себе теплий одяг. Після морозу вулиці мене розморило в теплій хаті і тільки мати, яка чекала щоб разом проголосувати, змусила підвестися. Я йшов, а обличчя горіло, та і спати хотілось. Голосував я немов у тумані, бажаючи, щоб це швидше скінчилося, і я б міг піти додому поспати.

Поспавши з годину, після обіду, я як і більшість в Україні слідкував за перебігом виборів. Ці вибори, дійсно, були цікавими, активісти другої Помаранчевої революції, та і всі хто мав можливість втрутитись офіційно в процес виборів, – вилучали підробленні бюлетені, зупиняли автобуси з донецькими «карусельниками», немовби революція не закінчилася. А мені було однаково, я не вірив в майбутнє України, біда була не тільки в донецьких, а й в фаховому рівні помаранчевих, а він, до речі, був селянсько-український.

Сердюк Степан Андрійович перемагав. Спочатку, в неділю, за даними екзіт-полу відрив був 0,3%, і то дивлячись за яким, зрозуміло, що біло-блакитні екзіт-поли казали про перемогу Азарова. В понеділок почали оприлюднювати дані Центральної виборчої комісії, тоді ще перемагав Азаров. Це, мабуть, стримало біло-блакитних вийти на майдани. Нова влада, яку поки очолював виконуючи обов’язки президента Стрілець С. А. й майбутній президент, за даними виборів вводила надзвичайний режим, міліція в областях біло-блакитних була мобілізована. Далі прихильникам Азарова не дали вийти й виявити своє обурення. Відверто, новий президент мені починав подобатися. Вже в середині тижня, в середу 19 грудня, почав Стрілець повільно, але впевнено доганяти, а вже в четвер 20 перегнав, а в п’ятницю було оголошено з ранку що переміг Стрілець. І вже 21 грудня 2012, в той же день, як офіційно оголосили про перемогу, була інаугурація президента. Швидко, занадто швидко, немов нова влада вчилася у Януковича, не даючи прихильникам іншого політичного шляху для України оговтатись і почати боротьбу.

Десь приблизно між 7 і 8 годинами ранку 24 грудня подзвонили у дверний дзвоник, двері відкрила мати й одразу покликала мене. Я, як завжди, незадоволено пішов, гадаючи, що жарт, ну хто міг тільки прийти, мабуть, тільки хтось зі знайомих, щоб позичити гроші. Але там стояв якийсь вояк у камуфльованій формі, представившись, спитав:

- Лаврик Володимир Вікторович?

- Так - відповів я машинально.

Той тільки дав конверт і підсунув бланк для підпису. Я розгублено розписався, той одразу розвернувся й пішов, так нічого більше не сказавши.

- Що там? - нетерпляче, стоячи позаду, спитала мати.

- Лист з військкомату, - і я пішов читати, а вона побігла одразу кудись дзвонити.

Там мені наказувалося, починаючи з 9.00, з’явитися в … кабінет, в комісаріат … для подальших розпоряджень, і був перелік речей і документів, з якими я повинен прийти. Коли я почав збиратися, мати влаштувала істерику, діючи мені на нерви.

- Ма, заспокойся, яка війна, ти головою думаєш! А якщо і буде, мене ж ближче 100 км не підпустять до фронту, я ж тилове забезпечення.

- Це ти не розумієш, там тебе зможуть вбити.

-Ма, не мели дурниць, - а сам вперто збираюсь.

Я прийшов вчасно, хоч і йшов пішки. І кабінет знайшов швидко, черговий одразу направив, зрозумівши, мене з півслова, куди мені треба. В кабінеті було не так багато людей, просторе приміщення зі сценою, на якому стояли стіл з трибуною і стільцями, і який був тим кабінетом …. Я одразу підсів до свого одногрупника з інституту, де ми й закінчили військову кафедру. Офіцери на сцені немов нас не помічали, балакали про своє, та і ми гомоніли, будуючи свої версії подальших подій. Чомусь знайомий був переляканий, як моя мати, кажучи що це війна, та його можна зрозуміти - сім’я, жінка і двоє дітей, змушували його хвилюватися. А я думав інакше, не вбачаючи і крихти для остраху. Гадаючи, що це з випадку - коли президент, з ще без розчарувань від влади, рветься робити, і що максимум чим закінчиться, тим що з тиждень будемо в якісь військовій частині прибирати сніг, та і то навряд чи – попереду Новий рік. Люди підходили, були і ті що шукали інший кабінет, заглядали до нас, питали куди їм, а офіцери відповідали тим, кому в інший, а кому і сюди. Ті, з ким я вчився в Харкові, побачивши знайомі обличчя, заходили і сідали без зайвих питань.

Рівно о 9.30 офіцери попросили увагу і полковник почав нам доповідати витяги з законодавства, про наш обов’язок і відповідальність за його порушення. А по закінченню нам роздали анкети, які ми повинні були заповнити. Тих, що заходили пізніше, одразу садили і давали їм анкети, нічого не кажучи. Типова робоча ситуація, робилось без всякої зайвої балаканини. Ці анкети мали тільки біографічні питання. Тих, хто заповнив, просили по одному підходити до комісії з анкетами і документами. Там перевіряючи анкету з документами надписували окрему папку, в яку й складали анкету і військовий квиток, і виписували документ, за яким ми повинні були пройти комісію. Речі нам наказали здати на зберігання. Вперше ми пішли проходити не медкомісію - а психологічний відбір, який проходив в великому залі. Я зайшов, а там було там повно людей, котрі сиділи і заповнювали наступні анкети, мені, взявши мій папірець, дали наступні бланки, які я й пішов заповнювати. Й так само, вперше, мене просили висловити думку про незалежність України, пропонуючи п’ять відповідей на кожне питання. Здав заповнені анкети і отримав направлення далі.

А ось під наступним кабінетом прийшлось чекати, де виходив офіцер з ознаками медика й викликав наступного по прізвищу і ім’ям перекрикуючи гул в коридорі. Ця комісія була розкидана по кабінетам в іншому будинку, до якого треба пройти через кабінет, до якого й запрошували спочатку. Проходити треба було через закритий двір, з цього кабінету і до будинку, але треба було отримати направлення від комісій, у котрої були папки з усіма нашими заповненими анкетами. Все було готово, я вже сидів в тому кабінеті, й я чекав коли подзвонить телефон у цієї комісії і вони впишуть номер в бланк, котрий лежав перед ними. А як написали номер - папери віддали медсестрі, яка вже і відвела через чорний хід, повівши, через двір й інший будинок, у наступний кабінет, де мене попросили роздягнутись по пояс, і спитавши про захворювання обліпили тіло датчиками. Поки військовий у білому халаті чіпляв на мене, другий читав мої анкети. А вже потім питав виключно не медик і на політичні питання, це мене починало дратувати, я ніяк не міг вирішити, чи брехати, казати політкоректне, чи чесно, дратуючи їх. Вирішив казати що думаю, жалкуючи, що потрапив в таку халепу. Але мої відповіді нікого не дратували, немов, вони вже в рутині цих запитань, заморились подібних мені слухати. На останок спитав мене:

- В якісь політичній партії є членом?

- Так, - відповів я, - Конгрес українських націоналістів.

Той відповідь записав, хоч і записувалась наша розмова комп’ютером.

- А чому, перебуваючи в такій партії, ви ставитися до майбутнього Україні з таким скепсисом?

- Заморився комусь і щось доводити. В Україні є люди які постійно кричать: «А що мені дала твоя незалежна Україна?» А самі іноді живуть краще мене, таке відчуття, що я їм винен щось дати, щоб незалежна Україна існувала, а не була приєднана до Росії, вони не хочуть брати до уваги мої уподобання й страждаючи відвертим егоїзмом. Я вже почав думати, а чи варті результати витрачених зусиль, не легше було державі просто закрити рота меншості, примусити поважати думку більшості?

- Ладно, все. Ви вільні. Ось тримайте, - він поклав перед собою папірець, - ідіть з цим направленням обідати. Вас відведуть, а потім ідіть в зал, де заповнювали вдруге анкети, й чекайте виклику. Все зрозуміло?

- Так.

- Тоді ідіть.

Мене відвели у столову, де я і поїв. А вже потім сидів в переповненому залі, очікуючи.

До залу заходив офіцер і називаючи прізвище з ім’ям забирав названого і виходив. До мене черга в той день не дійшла. О 17.00 було наказано всім іти вечеряти, а потім надано койко-місце у готелі, при військкомату, й в 8.00 наступного дня продовжили незрозумілу для нас процедуру. Ми розбилися на купки, якщо і ночувати, то в кімнаті з тими кого знаєш. Цікаво, але не всі, кого офіцер устиг викликати, залишені були ночувати.

Нудьгувати ввечері не довелось - як до всіх прийшли рідні, так і до мене прийшла мати. Я з нею не розмовляв довго, вона мене дратувала своїми страхами і тим що нанесла багато їжі, немов мене цілий день морили голодом. Я “психанув” і пішов спати, узявши торбинку. Потім мені дорікали, бо мати стояла і ревла. Якщо це мене дратувало, то інші хотіли як можна довше бути з рідними, стояли під наглядом до 21 години. Добре, що мати не забула по дорозі купити японські кросворди, я лежав в пустій кімнаті, їв материні хумрики й вирішував кросворди. Я не знав коли прийшли мої сусіди, заснув десь о восьмій.

Наступного ранку, поки всі ще спали, я ще трішки повідгадував кросворди, бо прокинувся рано. Я, мабуть один із перших умився і одягнувся, поки ще спали всі, заздрячи їх нервам, що могли в такому віці міцно спати, а потім, як почали бігати, сів знов за кросворди.

І знов здав речі на зберігання, узявши тільки попоїсти, а потім чекав в залі, вже більше не балакав, а відгадував кросворди. Я дивувався, чому маючи прізвище на літеру Л, тобто в середині списку, я був викликаний практично останнім, вже і пообідавши за рахунок держави, не тільки поснідавши. Мені вже судилося довго за кошт держави їсти.

Мене все-таки викликали.

Довелося роздягнутись до трусів і ходити з кабінету до кабінету на медогляді, результатом якої був висновок - придатний до стройової служби, хоч окуліст вагався що писати, ліве око моє йому не подобалося. А після я вже сидів знов увесь обліплений датчиками і вів розмову з людиною в цивільному, але зрозуміло, що то СБУ-шник.

Розмова давалася доволі приємною, як і з усіма офіцерами СБУ, з якими я знався за своє життя. Дивувався я потім, на мого знайомого Євгена, з котрим я пройшов всі медкомісії і жив в одній кімнаті, бо інші були відправленні додому, кричали, не приховуючи незадоволення. Наших відсіяли багато, деякі просто з самого початку не пройшли. Здолали відбір я і Євген. Наступного дня наші дороги розійшлися. Більше рідних до нас не пускали, мати я побачив через три місяці, в квітні 1919 року, мене нікуди не випускали за межі моїх буд майданчиків, військових частин і прикордонної застави, і переписувались під наглядом СБУ.

Наступного ранку, після сніданку, було шикування, перекличка, де зачитали наказ - нас призвали до лав Збройних Сил України. Там же і розділили, після чого ми з речами були відвезені на аеродром. Куди летіли не мали уяви, ми були в повністю ізольованому салоні, який тільки освітлювався лампочками.

Нас офіцерів-тиловиків поселили в пустий гуртожиток по двоє в сучасні кімнати, а сержантів з солдатами в пусті казарми. Частина зустріла нас запустінням, але чистотою, кудись зникли регулярні війська. Обідали ми вже підстрижені, обробленні і одягнені у камуфльовану форму. Після обіду отримували призначення, тоді ж я й познайомився з своїм підлеглим взводом і прямим керівником. Тепер я був чотарь, а не старший лейтенант, командир чоту, а не взводу. У мене було, під моїм головуванням, четверо хлопців з Вінниці, всі були з одного села. Півдня я підписував якісь папери, все так швидко відбувалося, що не встигав запам’ятовувати, знав тільки, що нікому не міг розповідати про те - чим займаюсь, посада, звання і так далі, - поки не знімуть секретність.

27 грудня ще штовхалися, докладаючи зусилля шикувалися, у мене проблем не було, тому що тільки четверо підлеглих, і то якісь перелякані. Треба сказати, три дні проведені у Лавах Збройних Силах України, були проведені мною неначе у тумані, в тумані який приховував зрозумілі речі й котрий з кожним днем посилювався. Тому цього ранку я нагадував сомнамбулу. Я був і сам переляканий, не менш моїх підлеглих, чого вони боялися для мене було таємницею. Знаючи тільки те, чого сам боявся; я боявся, що мені дадуть сержантів, які мене ні за що не будуть поважати, розповідаючи, що я купив свій диплом і звання, а їм талановитим не хочуть дати офіцерське звання з-за корупції, котра усюди, й котрі будуть підметки зривати, щоб їх призначили командиром взводу, й на мої розпорядження будуть мене посилати з матюками, тоді як керівництво буде мені розказувати, які ті гарні, й чого це я визвірився на них. Я є людиною фізично сильною, в свої 37 років мав силу якої не було у молоді, знаю, що зі мною змагатися силою не кожен зможе, але боявся, що молодь словами і непокорою зацькує. Й був прихильником думки, що якщо з самого початку діло йде, хоч і з проблемами, але не занадто, то діло варто продовжувати. Схоже з самого початку діло йшло як по маслу, подальші події показали, що я марно хвилювався.

Дивно. Але приємнє відбулося. Нас змусили вишикуватися, майор, що стояв попереду, зачитував прізвище і звання, кажучи кому і куди переходити, офіцери в один бік, рядові в інший. А потім повели піднімати рівень підготовки.

Вчилися два тижні, знов розрахунки конструкцій мостів, споруд і вивчення будови доріг, загальновійськові дисципліни. Я перелякано і як в тумані розумів, що я нічого так і не запам’ятовував, якось отримував заліки на протязі двох тижнів навчання. Практично кожного дня після навчання мене викликали на розмову з капітаном СБУ. Якщо і бачився зі своїми підлеглими, то тільки-но мимохідь, це мені піднімало настрій, я проводив практично увесь час в офіцерському оточенні, а це було не тяжко, люди то освідченні. Розмовляли про що завгодно, але не про політичний устрій, і я цьому був радий, не хотів сперечатися, бо яка Україна не була, а все-таки моя країна, а Росія мене ніяк не цікавила, тільки той СБУ-шник волів розмовляти на політичні теми. Але мені було легко, бо він більше слухав, а розповідав я, і той не глузував, немов хотів зрозуміти, що в мене в голові. Чомусь усі його боялись, я не розумів чого, мабуть, не бачив причин, знаючи, що це збори скоро закінчаться й я повернуся на базар, де знову мій бізнес влада буде знищувати. Швидше за те, що 15 років мене кожного року по 2 чи то 3 рази просто виганяли з ринку, навчило самодурську, набожну і занадто духовну нашу українську владу не боятись, розуміючи, що не можна законно вести бізнес, владі це не потрібно, ти однаково будеш порушником, щоб її боялися і тому - з тобою можна було легше розмовляти. Я так і не зрозумів в чому моє порушення - патент платив, страхові внески, як то в пенсійний фонд, в центр зайнятості і в ще два державні фонди платив, оренду і «містове» по тарифу платив, мав на руках сертифікати і торгував виключно українським товаром — вигадавши слово зональність, де виходило, що з відповідним товаром міг стояти. Але, на диво, сталося так, що перестав боятися владу, розуміючи, що порушувати закон обов'язково треба, що влада наша бажає бачити навколо себе виключно порушників, не хочу пояснювати, у мене нерви не дармові, свої, щоб сперечатися. Чомусь і той СБУ-шник більше волів проводити зі мною час, пригощаючи зеленим чаєм і якоюсь здобою. Даремно боялися його мої товариші по службі, коли всі їли у столовій, і тільки на Новий рік покуштувавши щось добре, я ще підгодовувався хумриками від капітана. А чого його боятись? Однаково житиму в злиднях і буду злочинцем в очах влади. Так чого не насолоджуватися хвилиною? Він нічого не казав, не дорікав мені за мою нахабність, іноді пригощаючи тортом, швидко зрозумівши, що я ласунка. А я, до речі, ще і мав можливість вибалакатись, мені було його шкода, бо я розумів, як йому тяжко вислуховувати мене, стримуючи себе почати сперечатися. Ні, СБУ-шник мені сподобався за цю рису – слухати, немов я міг щось важливе розповісти, - а мені добре, не сперечаються. За ті два тижні я трішки знахабнів, набрався впевненості, розправив плечі, та й ще погладшав, якщо хто й був мною незадоволений, то в очі мені не казав, чомусь серед своїх, з ким навчався, я ще й користувався повагою, що мене й дивувало, бо я звик на базарі бути «ніким, і звати ніяк».

Через два тижні мій чот посадили у закриту машину і привезли кудись, як злочинців, де не даючи підняти голову кудись пересадили, мабуть, в літак – темно було, тільки напханий салон ящиками нагадував нутро літака. А потім, по прибутті, висадили нас у якусь землянку. Я чув як зовні працює техніка і тому, коли вийшов, не здивувався, що на снігу стояли ящики. Це було 7 січня, і ми знаходилися у лісі, з усіх боків оточенні великим парканом з вежами.

Зовні мене чекав поручик, який представився як Обухів Віктор Матвійович, протягнув мені наказ, де я зі своїм чотом ставав під його головання. Він був моїм прямим командиром. За наказом було три людини рядовими, один ройовим, а я належав до старшин, так тепер називалися офіцери, й над якими головував Обухів. Поки брали на забезпечення, показали в якій землянці будемо жити. А далі треба було йти до поручика Обухіва в землянку, для подальших розпоряджень. Мені було видано письмовий наказ з картою – валити ліс. На складі видали бензопили з особистими раціями і все, далі вже мені треба було керувати. Я чекав щось, що мені будуть пояснювати, вказувати, а тут ще і накричали, чого це ми стоїмо.

Я перечитав наказ, заглядаючи в недогризок карти, мені вже дали обрізану, вказавши де ми є і де пиляти ліс. Ну що, цього і слід було чекати! Начепивши бензопили на плечі і узявши все інше ми пішли, добре, що хлопці слухались мене. Мені як і їм була дана бензопила. Там, в лісі, було не людно, але поки йшли я старався роздивлятися здалека, як валять ліс інші. Дерев я до цього особисто не валив, але багато раз допомагав покійному батькові пиляти дерева на дрова, та ще й торгував бензопилами, тому впевнено витягнув стартер, завів пилку, роздивився перше дерево, вказав куди моїм підлеглим стати й перехрестившись почав, а в самого від страху, що осоромлюсь перед підлеглими, спина була мокра. Спочатку підрізав я з того боку, на який планував завалити дерево, й наказав воякам знайти здорові дрючки, щоб ті тими штовхали дерева в потрібному напрямку, воно й так би впало в потрібний бік, так на всяк випадок. Я пиляв, вони штовхали, й наказав, коли перше дерево впало, розділитися на пари й так пиляти, вказавши де і кому робити і які дерева не пиляти, щоб не повбивати один одного.

Погано пиляти одному, але і прорахунки ніхто не бачить, я знав, що зі втомою пройде й хвилювання. Так і сталося, коли спрацювала рація я вже і не помітив, що почало темніти, запрацювалися. Хлопці, до речі, не погано пиляли. Я почув голос Обухіва, котрий питав, чому не повертаємось. У мене часів не було, а мобильник по морозу особливо не повитягуєш з кишені, щоб подивитися.

В той вечір я отримав свій перший наганяй, за те, що мої козаки не обідали, і що дерев спиляних не порахував. На нараді були: я, ще один хорунжий Кримко і чотарь Обухів. Я старався не заснути, потрапивши з морозу та в теплу землянку. Моя особиста справа починала рости, були записані мої порушення. Сиділи під світлом керосинової лампи, а я задавав собі питання, що це за таємнича така робота, що я не знаю в якій частині служу, та й ще жити доводиться взимку в землянках і без електричного струму. На нараді з’ясувалося, що мій чот рубав, а чот Кримко упорядковував це містечко, він нас годував, вечеря була смачною. Там же чотарь Обухів нас розпитував і пояснював як треба робити далі. Я, наприклад, повинен не тільки звалити дерево, але й обпилювати гілки, дивно, як я про це забув, бо вчив в інституті. Наступного ранку моєму чотові наказано було не тільки пиляти, але і трелювати у цей складський вузол ліс, де й готувати ліс для завантаження на паровоз. Я спочатку подумав, що той помилився, вже значно пізніше, десь через тиждень побачив справжній паровоз, та і люди були дивно одягнені, в форму, тільки в незрозумілу, не в камуфляж.

Ночував я поки зі своїми хлопцями, в одній землянці. На другий день прокинувся рано, вставши розворушив вугілля в «буржуйці» і підкинувши дрова, перечитав наказ, обмірковуючи, як далі працювати. Пізніше, коли козаки попрокидалися, з’ясувалося, що хлопці хоч з села, а на тракторі не працювали, тому прийшлось самому сідати їм керувати. Чотарь Обухів здивувався, чого це я не вмію керувати, бо то є обов’язковою навичкою, але показав як заводить і керувати, закинув чокери (трельовочні троси) і відправив мене на ділянку. Мені довелося керувати гусеничним трактором.

Ну, тижня то мало, щоб стати фахівцем, але достатньо для того, щоб розібратися з роботою, фізично тяжко, але не нервово. Я відчував деякий драйв від тієї ризикованої роботи й те, що я потрібна людина. З хлопцями знайшов спільну мову, тим більше, що таких я розумію - спокійні й слухняні. Я вчився й пиляти, й трактором керувати, й все це ремонтувати, якось потихеньку звикали ми й дрова носити собі й усім, одним словом – жили тиждень без конфліктів, якось не пам’ятаю, щоб про зарплату розмовляли, розуміли що на службі. Питали тільки коли додому поїдемо, нам обіцяли через три місяці.

Але спокій закінчився, в понеділок 16 січня чот мій збільшився на десять козаків, серед яких були два чотових і один ройовий, по старому два старших сержантів і сержант. Треба сказати, що мій чот входив в сотню, по старому рота; я краще розбирався в нових назвах, бо тут безпосередньо їх чув, як старі тільки вивчав, вже давно забувши значення. Чотовий Лук’яненко одразу надав мені папери, за якими він був кандидатом в бунчужні, тобто прапорщики, він мав на те право, бо закінчив коледж. З іншими паперами особового складу я ознайомився в землянці чотаря Обухіва, й вже тут і залишився жити, мене відокремили від козаків. Обухів в присутності нового старшини в синіх шароварах комісара хорунжого Біловола, який прибув з новою партією вояків, слідкували за моєю роботою. А от другий чотовий Кононов не дав документи, підняв хай, чого це він буде віддавати мені усі папери. Я сидів і блимав очима, розгубившись від такої нахабної поведінки, я не маючи досвіду не знав що робити, та й чотарь не підказував. Єдине, що я вигадав, так це сказав, що я його не знаю і він не мій підлеглий, не запасав до списку особового складу, віддав його хорунжому Біловолу. Той продовжував дивувати – вийшов грюкнувши дверима землянки й ще довго я чув його крики зовні. З цією партією прийшли не тільки люди, а й папери, в більшості ксерокопії: то техніка безпеки, то опис технології рубки. Й поки я розбирався з прибулими, мої три козаки й ройовий валили ліс. Я був розгублений, нові підлеглі стояли на морозі, а я перекладав аркуші паперів, під розгублений погляд СБУ-шника Біловола, та й той чекав що то я йому щось підкажу, тоді коли я сам не знав що робити. Знаючи тільки те, що треба в першу чергу розібратися з паперами.

Чотарь Обухів чекав, а потім почав на мене валувати, чого це мої підлеглі стоять на морозі й не працюють, а я тримаючи журнал по техніці безпеки, котрий прийшов з паперами, відповів:

- Пан чотарь, чотарь Лаврик приймає особовий склад.

- Приймає він, а вони записались до вас на певний час прийому, чи може в порядку черги? – знущався він.

- Ніяк ні, я тільки прийняв їх у свій чот. Одного не прийняв, це чотовий Кононов, і то невпевнений що його так звуть, бо він мені не надав свої папери, тому я його здав комісару Біловолу.

- А ну бігом марш, щоб були поселенні, й як швидко приступити до роботи. Наказ зрозумілий!

- Так точно.

Вийшов і наказав всім іти за мною, ігноруючи Кононова. Поселили їх в землянках, які завчасно були підготувлені. Й в той же час по рації викликав тих чотирьох, що робили у лісі, на ознайомлення з технікою безпеки, я зрозумів, отак за неоформлені документи мене можуть добре покарати. Я, відверто, не знав усіх військових процедур, але вирішив іти за цивільною процедурою, так як встиг її зрозуміти за 3,5 місяці колись працюючи в якості майстра. Я робив по своєму, може і не так, але не було можливості це з’ясувати, прямий мій керівник дратувавсь коли я просив його поради, кажучи, що я повинен знати. А може робив і так, бо нічого не казав, тим більш, що норми його виконували, поки що, поки моїм замом не став Кононов. На цей раз я розказав особовому складу техніку безпеку, ті розписалися в журналі, розділив на зони і рої, як було написано в тих, що пришли, паперах, я так зрозумів, що рій це відділення, а що зона і сам не знаю. Було 3 зони, які входили до двох роїв, над кожним роєм поставив двох роєвих, а зони очолили козаки, а у зами взяв собі чотового Лук’яненко. Забув сказати, що мені привезли часи і хлопці нові були моїми земляками, сумчанами, тільки СБУ-шник з самого Львову.

Чомусь не можу себе змусити далі розказувати в деталях, але наступні три тижні мені здалися адом, сталося те, чого я боявся – амбітних підлеглих і підтримку в цьому мого прямого керівництва, чотаря Обухіва. Я не знаю хто мені створював більше проблем, Кононенко, який зі своєю командою чомусь відкрито проявляв непокору, чи Обухів, який підтримував того. Часто зустрічалися, де головував Обухів і де ми домовлялися, знаходили порозуміння, щоб наші з ним сварки не заважали робити. Але Кононов і не збирався виконувати домовленості, чим я дорікав чотарю, з кожним днем авторитет Обухіва в моїх очах танув, бо його бажання домовлятися з чотовим Кононовим тільки все більше заважало роботі, вироблення падало, тоді як я бачив тільки один вихід, банально викинути чотового з його командою з мого чоту, куди, мене не цікавило.

Я був прихильником іншого керування, наведення жорсткої дисципліни, тоді як Обухів мене переконував домагатися поваги у Кононова. Дивний той чотарь, я ж його не поважаю, сам мрію, щоб іншого керівника призначили. Але його накази біжу виконувати, тільки на нараді вказую на те, чому можна зробити, а чому не можна, з того що той запланував, повністю тому підпорядковувався. Скільки я хотів йому пояснити чому я так дію зі своїми підлеглими, а той так і не розумів, що мені тяжко, повністю ставши на бік Кононова, а не на мій.

З кожним тижнем прибували люди. 4 лютого мій чот складався з 54 людини, розбитих на три рої, де моїм замом був чотовий Кононов. А ми з чотовим перетягували ковдру, сварилися за те хто буде керувати чотом. Чотового підтримували відкрито три людини, це був один його земляк і друг дитинства козак Стогній, а інший, як це не дивно, мій земляк, з села Рубанка, Свинаренко Володька. Того Свинаренка я знав раніше, якось робили разом в Києві, він і тоді став на бік такого, як Кононов, бригадира Сироти Олександра. Я дивувався, чому постійно знаходяться люди, які рвуться в обхід офіційних процедур зайняти вище положення, тим більше, що законом їм це було заборонено? А от всі інші, мої підлеглі, слухались моїх наказів, розриваючись між мною й Кононовим, і тільки щоб робота не зупинялася, я, в більшості, давав можливість керувати чотовому, сварився тільки за принципових рішень.

Почалася наша сварка з першого дня, як я писав раніше, той не надавав папери свої й тому я не ввів його у свій штат. Наступного ранку той прийшов на мою ділянку й, після того як я розставив людей, переставив їх по-своєму. Тоді я ще не збирався сваритися, підійшов і просто спитав, чому стороння людина приходить і керує моїми підлеглими. Я такої відповіді не чекав - він мене послав. Не витримавши такої неповаги до себе, я врізав йому. Зав’язалася бійка. Він мене переміг і я утираючи власну кров снігом наказав власному чоту його заарештувати, ті відмовились, дивлячись на усміхнене обличчя Кононова. Я був присоромлений, пішов до чотаря Обухіва, щоб почути від нього розмову про примирення. Наївна я людина – я розказав тому що відбулося, а той тільки переконував домагатися у Кононова поваги. В той день я вперше, як собака, піджав хвіст, заспокоюючи себе тим, що випаде слушна нагода й я помщуся за те приниження. Я боровся за владу у власному чоту! До якого я був призначений головою наказом за підписом головнокомандуючого Стрільця С. А., дивуючись, чому таке дріб’язкове призначення зробив сам президент, моя зневіра в рядових тільки знаходила підкріплення. Кожного ранку я вставав, а у самого скручувало живіт від болю в районі сонячного сплетіння, й якби у мене була зброя, я б вистрелив Кононову прямісінько у голову, з кожним ранком чот виконував своє завдання з меншим успіхом. Дійшло до того, що в суботу 2 і неділю 3 я нічого не зробив, лежав в землянці на імпровізованому ліжку, встаючи тільки, щоб підкинути дрова, та й збігати крадькома поїсти, уникаючи зустрічі з будь-ким.

За ті два дні, лежачі, втупившись обличчям в стіну і переймаючись тим станом в чоті, я зрозумів чому після закінчення інституту я працював на ринку й чому боявся піти робити за фахом. Я був в гіршому становищу, по відношенню до гопоти, коли я сидів за книжками й не розвивався фізично, такі як Сирота й Кононов з Свинаренком на вулиці отримували цінний досвід і які вигризати шлях до влади в вуличних бандах, а потім переносили цей досвід в організації. Але винив в своїх бідах не гопоту, а таких як чотаря Обухіва, які піднявши лапки в покорі від переляку, визнавав тих владу, бажаючи не сваритися з ними. Але це так — емоції. Найвірогідніше за все, Обухів не розумів мене, не сприймав, тоді як тих навпаки, вбачаючи щось людяне, а в мені ні. Я був не такий, як Обухів, я боровся, боровся сам, не отримуючи допомоги, з більш сильнішим ворогом і я не збирався відповідати хибним уявленням Кононова з Обуховім. Україна це не країна села, для мене вона була модерною європейською країною. Й не територіально Европою, а тією, що була для греків — світоглядною, де центр її в голові, а не десь в горах, в Карпатах.

Але розв’язка вийшла як для мене дивною, дивною тим, що була прийнятною для мене.

7 лютого ми вишикувалися перед курінним підполковником Короваєм, як і належало, я очолював чот. Підполковник зачитав нам що відбувається, а ми стояли і слухали. Ми були приголомшенні, бо були в 1919 році 7 лютого, з сьогоднішнього дня ми виходимо з тіні, ми за наказом головнокомандуючого Стрільця С. А. входимо в склад Дієвої Армії УНР під головуванням Винниченко В. К. Я стояв розгублено, не помітив, що втратив пильність від такої новини, думаючи, що це мені сниться, й тут я отримав слабенький поштовх у плече, від несподіванки впав спочатку у бік, на підлеглого, і не втримавши рівноваги впав вперед з шикування. Я не став одразу підніматися, перекотився на спину, щоб побачити хто це зробив, і побачив заспане обличчя Кононова, котрий запізнився, до речі, як завжди, продираючись на своє місце штовхнув мене. Це вже був край, такого знущання витримати не міг, я знав, що цей витягнутий по стійці «струнко» нахаба штовхнув обмірковано, бо якби випадково то мене кинуло праворуч, а не ліворуч, хотів присоромити перед усім куренем. Він грав уміючи, й найрозумніше було стати до шикування, чекаючи нагоди помститися тому, але вже це було останньою краплиною, гребля мого терпіння знесло накопиченою образою й не думаючи про наслідки, я підскочив з криком: «Сука, я тебе приб’ю», врізав в обличчя. Це бачили усі, відверту неповагу до особового складу й прояв «дідівщини». Зав’язалася бійка, де зціпившись ми каталися по снігу. Це відбувалося недовго, мене люди Кононова відірвали від нього , підняли, поставивши на ноги тримаючи за руки, щоб призупинити це. Я ще виривався, краєм ока бачачи, як Кононов піднімається, струшуючи сніг. Я заспокоївся тоді, коли чотовий стискав плечима, показуючи, що він не знає, чого це на нього накинувся голова чоту. Я бачив, що мене тримають Свинаренко і земляк Кононова, тому не мав надії, що мене відпустять.

- Хорунжий Біловол, - кричав я повернувши голову в правий бік, не бачачи того,- це відкритий заколот. Заарештувати чотового Кононова, козака Свинаренко і Стогнія.

Все це відбувало, як мені здавалося, в повній тиші, немов всі розгубилися. Я не чекав, що мій наказ буде СБУ-шником виконаний. Але як я казав, моя голова була повернута праворуч, я бачив куріного. І тут сталося диво!

- Хорунжий Біловол, - казав вправо курінний, - виконати наказ старшого за званням.

Я чув, як далеко заскрипів сніг, йшов позаду мене якось не поспішаючи. Та й хватка, тих що мене тримали, не стала слабшою, мабуть, не вірили, що курінний віддав той наказ. Дивно, як з мене зробив вдало Кононов погану людину! СБУшник підійшов і розгублено переминався з ноги на ногу, а за ним стояв його люди.

- Чого ти стоїш, - я дивився на нього, утримуваний козаками, - хутко звільни мене й заарештуй цих заколотників.

Але Стогній і Свинаренко думали, що то вже вони у сні, так і не відпускали мене. Я почав звільнятися сам, але ті не відпускали.

- Так і будеш стояти, хорунжий? – Мій голос лунав далеко, - роби своє діло.

Той узяв під козирок і видавив з себе:

- Чотовий Кононов, козак Стогній, козак Свинаренко – ви заарештовані, за наказом чотаря Лаврика. Відпустіть чотаря.

Якась маячня: я стою спокійно, мене тримають, а тим розжимають пальці, щоб вже їм скрутити руки. Тих повели,а я був здивований перебігом подій не менше заарештованих, чекаючи скоріше протилежного, але струсив сніг і став до шикування.

- Чотарь Лаврик.

- Я.

- Після шикування, я чекаю Вас у себе, - наказав мені курінний. – Зрозуміло?

- Так точно.

Навчаючись давно на водія в автошколі я вивчав шок і запам'ятав що перша стадія збудження, а потім апатія. Я був в шоковому становищу, але перебував і в стані повної зневіри: ноги не слухались, немов до цього я пройшов 40 км, нічого не хотілось, ні на що не було сил, бажаючи, щоб це швидко закінчилося. Й я не думав, що в мене раптом знайдуться сили кричати і сперечатися у землянці курінного. Не пам’ятаю як це почалося, тільки вже кричачи там я якось прокинувся, звідкись прийшли сили, не пам’ятав як сюди прийшов і що до цього мені казали, від чого я вибухнув на старшин, моїх керівників, серед яких був ще і хорунжий Біловол.

- Ви думаєте, ми виграємо, - валував я, увесь червоний, що й вуха горіли, - ми вже програли! Я хоч і інженер-будівельник за освітою, але дечого з історії знаю. Вже давно не все беру на віру, деякі книжки відкидаючи, бачачи, що психологія не прописана дійсна, що автор деякі моменти передає ідеалізовано, прикрашаючи. Ви думаєте, що сучасним озброєнням ви переможете армії котрі озброєні гірше? Я читав мемуари Денікіна і з ним згоден – розвал російської армії почався з формування українських загонів, поляки пізніше почали, так тільки Польща спромоглася незалежності, а ми ні. І знаєте чому?

Я не чекав відповіді, питаючи, але ті чомусь сиділи мовчки і не докладали зусилля мені заперечувати.

- А тому, що такі як Кононов побачили шанс отримати владу в обхід сталих процедур. Не знаю точно, але знаю, десь в цей час на бік «червоних» перейшла чи Дніпровська повстанська дивізія, чи Київська селянська. Я вірю, що Денікін правильно писав, що в українізованих частинах російської армії в 1917 році зацьковували офіцерів, вбиваючи віру офіцерів в солдат, яких до ще і не відпускали, коли ті писали рапорти. А їх не відпускали, бо в українських частинах не вистачало офіцерів з числа українців. Так само відбувається і в нас зараз. Чи Ви не бачили, що Кононов зі своїм товариством цькував мене, я боровся як міг за дисципліну, а Ви тільки спостерігали за нами. Чи Ви думаєте, що Кононов буде до останнього боротися за незалежну Україну? Як ви це уявляєте? Я гарантую, що чуючи все те, що зробили комуністи за 73 роки, коли були при владі, він зіткнувшись з командиром червоних стане на їх бік. Тому що - вони розмовляють як він, мають однаковий світогляд і мають з «червоними» більше спільного, аніж зі мною. А зіткнувшись з офіцерами Добровольчої Армії він побачить, що «офіцерьйо» так і не змінилося, що ми такі самі як і «білі» офіцери.

Ніхто з нас не воює за примарне добре життя, кожен бажає, щоб стало в першу чергу добре йому, різниця тільки в тому наскільки людина здатна придушити це бажання і в першу чергу виконувати спільну мету. Так, чуючи, що життя керівників краще, пішов вчитися, витративши на те 7 років професійної освіти, бажаючи ним стати, а він Кононов почав боротися з тим явищем. Виходить: я з 95 по 97 рік платив гроші, щоб мати можливість робити ще й в ночі, малюючи курсові, тоді такі як Кононов робили отримуючи за те гроші. Й коли я три роки в інституті витрачав гроші, щоб мене змушували так багато робити, так і на виробництві мені як виконробу платять найменшу за усіх зарплату, менше за робочого, який ще тиждень до того сидів за шкільною партою. Я що не бачу, що щось понавигадували «роботяги», або рядові, про мою роботу, змушуючи виконувати роботу як вони того вбачають за потрібне. А Ви, - я ткнув в чотаря Обухіва, - їх в тих вигадках підтримуєте.

Знаю, що наша технічна перевага тимчасова, без дисципліни через деякий час у «червоних» будуть наші АКМи і танки, які їм “перегонять” наші рядові і сержанти. Скоро почнеться наступ «білої» Армії, і вона буде програвати, коли розбавить свій склад робочими і селянами. Це я думаю щось значить?

Я ще три тижні тому не питав в Вас нічого, не ставив авторитет під сумнів Обухіва, робив, що накажуть, дали бензопилу – пиляв, дали трактор – вчився на ньому працювати, але це не мої обов’язки. А що я чую постійно від Кононова – скільки заплатять, чому так рано піднімають, чого нам призначили такого «самодура» і тому подібне. Хочете – заарештовуйте, я до влади не рвуся!

Я почав знімати погони, але завмерлі руки, після стояння на морозі, не слухалися, тому і зірвав їх з себе, а ґудзики немов кулі вдаряючись о стіни розлетілись по землянці.

- Ось, - поклавши погони і все, що мене відділяє від рядового, і протяг руки хорунжому Біловолу, - краще арештовуйте, бо я відмовляюся керувати не маючи повної влади у своєму чотові. І на останок, ОУН-УПА змогла до 1953 року протриматися завдяки залізній дисципліні, вони ні з ким не домовлялися, роззброювали, а не об’єднувалися з Боровцем і Мельником.

Курінний встав з свого місця, підійшов до СБУ-шника й щось прошепотів тому на вухо. Хорунжий взяв мої регалії і військовий квиток, покликав охорону, попросивши мене відвести відпочити, до його землянки.

Відпочити, дивно, чому відпочити? Мені здалося, що останнє слово не так почув. Мене відвели до землянки СБУ-шника, просто відвели, посадивши на лавку, не одягнувши кайданів, нікуди не примкнувши і замкнувши. Моє обличчя ще горіло, трішки марудило, я перенервував, вже ні про що не жалкуючи, я думав, як повернутися в 2013 рік і як повернутися на ринок торгувати, не жалкуючи, що перекреслив своєю витівкою будь-яке кар’єрне зростання. Сидів довго, хорунжий все не приходив, я потихеньку заспокоювався й чомусь хотілось спати, якось втома брало своє. Я переніс лавку ближче до стіни, біля печі, й закутавшись заснув. Прокидався не раз, підскакуючи від скрипіння снігу, гадаючи, що то хорунжий йде, й коли кроки віддалялися знов засинав. Остаточно прокинувся під вечір, від того що змерз. В землянці було темно, в маленькі віконечка світло не йшло з зовні. Піднявся знаючи, що хазяїн не буде кричати, якщо я підкину дрівцята в «буржуйку». Попіл був теплим, я здув сірого кольору частину й діставшись до вугілля зрадів, що не треба сірники і підкинувши дрова, роздмухав вогонь. Коли прийшов хорунжий я так і сидів гріючись, періодично підкидавши дрова, біля печі. Він зайшов мовчки і не запалюючи лампу сів за стіл.

Тільки полум’я дров у «буржуйці» освітлював простір землянці й даючи роздивитися коли я відкривав дверцята. Скільки сиділи мовчки сказати важко – я чекав, а він не починав розмову.

- А знаєш, хорунжий, - почав я, - я так і не зрозумів, як Гриценко допетрав вигнати Пономаренко з нашої групи?

Я обернувся й добре розгледів здивування, який Гриценко й Пономаренко, невже чотарь починає божеволіти.

- У нас в технікумі був директор Гриценко і, поки я вчився, всі йому в вину закидали, що директором він став, бо добре грав на баяні. Поки я вчився, не розумів, чого це всім він не подобався. А у нас в групі був староста Пономаренко, поза навчанням займався тим, що «кидав» людей на валюту. Той Пономаренко «кидав» і своїх, мене, наприклад, на 50$, деякі розказували, що й на стипендію. Хлопці били йому пику - він не змінився. Гриценко ніколи не кричав, нічим не лякав. Я його поважав, хоч деяких речей у інших не потерпів би. Хоч і боявся йти в технікум вранці, але боявся не викладачів, а своїх однокурсників. От там в технікумі я відчув себе потрібним, вчителя були в мені зацікавленні, іноді закриваючи очі на мої проступки. Тільки там, я не шукав мотивації вчитися, якось все йшло як по маслу, з кожним семестром я покращував свої оцінки. Я ніколи не жалкував, що там вчився, хоч неприйнятні навантаження були, були і курсові до 11 вечора, були й безсонні ночі, але не було стресу, нічого так і не врізалося у пам’ять, окрім однокурсників. Після стількох років, я не можу нічого поганого сказати, ані про директора, ані про його підлеглих вчителів. І от після чергового побиття Пономаренка нашими хлопцями, після того, як тому Пономаренку натовкли пику, його відраховують, а тих що били ніяк не торкнулося. Знаєш, що далі сталося?

- Що? – мабуть, він механічно відповів.

- Наші дівчата, нашої групи, за підтримки класного керівника, почали страйк, щоб того «бандюгана» не вигнали. Я сидів, а серце калатало, я молився богу, щоб Гриценко переміг. Ініціатором була Лазебная, дівчина котру я кохав, але не зустрічалися. Все моє кохання зникло, я не хотів бачити Лазебну, вона стала ворогом, підтримавши ворога. Ти думаєш, що Янукович був першим при владі, маючи в часи молодості карні злочини? Ні. Для мене був першим Пономаренко, першим злочинцем при владі, який крав мою стипендію, а Янукович лиш типовий керівник нашої держави. Але для нашої країни Пономаренко був не першим, він продовжував традиції. Наприклад, Сталін приймав участь в двох експропріації – в Кутаїсі й на Коджорському шосе, біля Тіфлісу. Про Котовського так і казати не треба, типовий «бандюган». Експропріація експропріаторів, а простіше крадіжки задля існування РСДРП, цим хоч прикривалися Сталін, але не Котовський, він не крав для партії. Чого тільки вартий Мішка Япончик, або Михайло Якович Вінницький! Денікін писав тоді: «Я, честно говоря, не вижу принципиальной разницы между деятельностью и целями большевиков и криминальным элементом». Але це було, 54 Український радянський полк Михайла Вінницького. А от Гриценко в моїх очах став авторитетною людиною, після того випадку.

- Ти даремно на мене, - озвався хорунжий, - так кричав. Ти мене образив, бо мій дід в УПА був в референтурі, яка, як ти кричав у курінного, займалася дисципліною в лавах повстанській армії. Й тільки за нього я й пішов в СБУ, думаючи, що моя робота потрібна. Ти знаєш, чому я так довго не приходив?

Він казав це чомусь тихо, не поспішаючи, немов мій старий приятель, котрий ділився зі мною своїми спогадами.

- Чому? – запитав я, мені була цікава моя подальша доля.

- Курінний давав нам прочуханку з-за тебе. Він бачив, як бунчужний запізнився. Він звернув увагу на твій чот, бачив, з яким небажанням козаки виконували твої розпорядження при шикуванні, а ти дратувався. Розхлябаний чот, тоді як командир чоту підтягнутий, немов відмінник з строєної. Тому і помітив як дерся чотовий, бачив як він тебе штовхнув. Він не був на твоєму боці, дозволивши заарештувати твоїх підлеглих, дотримувався виключно субординації. Але і Кононов йому не сподобався, побачивши його розхлябаність. А коли ти вчинив галас, трішки прояснивши ситуацію, він зацікавився, прочитав особові справи ваші з за слуханням наших доповідей, він ледве не врізав чотарю Обухіву. Його як і Кононова, Стогнія і Свинаренко відправили до військового слідчого. Кричав вже він, що ти був правий, що ми граємось з порушниками дисципліни, тоді як нам доведеться воювати з дисциплінованим і підступним ворогом.

І знов мовчанка, знов сиділи мовчки, ця розмова не давалася.

- Ти знаєш, хто такий Кононов?

- Звідкіль? Особову справу я не бачив, - озвався я, - бо то Обухів його у мій чот призначив.

- Тоді тобі буде цікаво. Він у вас в Ромнах очолював будівельну фірму, маючи замовлення в Києві, він був наближеною особою до Ющенка, входячи до лав «Нашої України». По протекції Віктора Андрійовича його направили до тебе, гадаючи, що йому буде у тебе краще. А вийшло навпаки, ти його не прийняв.

- Зрозуміло, чому ви йому підігравали. І зрозуміло, чого чотовий стрибав вище голови, думаючи, що Ющенко його підтримає. Після директора будівельної фірми, та в сержанти, це його принизило. Молодці військові, обламали його, - я вже посміхався. – Невже ти гадав, що у Кононова все схвалено? Ви ж боячись його розвалювали нашу боєздатність, ти ж СБУ-шник!

Мій докір подіяв на нього, не дивлячись на сутінок, я помітив, як кров хлинула йому в голову. Але він стримався.

- Іди, ти вільний. І забери це, ти залишаєшся командиром чота.

Він віддав мені все, що я дав йому раніше.

Період ультиматумів.

3 лютого 1919 року з ранку в Штаб Дієвої Армії Української Народної Республіки з’явилась дивна делегація Збройних Сил України на чолі генералів стояла невідома людина головнокомандуючий ЗСУ Стрілець Степан Андрійович. Хто він і звідки ніхто не знав, але шляхи відступу на захід з Києва були перекриті. Війська УНР з ними стикнулися раптово, побачивши їх на вокзалах, а розвідка докладала, що то виходили численні повстанські загони з лісів Рівненщини і Житомирщини, де їх раніше бачили. Перед Головним отаманом УНР Петлюрою Симоном Васильовичем лежав ультиматум, де вимагалося надати залізничні шляхи для переправи військ України на захід проти польських, румунських сил і на схід проти «червоних» і приєднання країни до УНР. Це був перший і не останній ультиматум. Цей Стрілець був людиною твердою, з якого спочатку сміялися, а потім, коли в більшості було пізно, вже самі вказували на його перші вимоги, просили його підписати їх. Але його вимоги були виконанні, члени партії УСДРП Винниченко і Петлюра, думали вигадати час, прийнявши його допомогу, ще добре не знаючи його політичні уподобання. Володимир Винниченко, який тільки і займався компромісами одразу став на вимоги Стрільця, оформляв Акт злуки на цей раз ще і з Україною, тоді як Петлюра вже дав шляхи для переправи військ.

Повстання було придушено в столиці, Київ перелякано по лютневому морозу дивився на дивні багаточисленні війська невідомої Вкраїни: їхали здоровенні зелені машини і хтось називав деякі з них танками, а по небу пролітали дивні аероплани. Залізничні шляхи були повністю узяті під контроль військами, одягнених у білі комбінезони, їх так і звали «Біла дивізія». Але були і ті хто, потім не розумів, ну чому раніше вони не з’явились, чому не спинили анархію безперервних повстань голотьби. «Білі» повертаються! Але цього ніхто не знав.

4 лютого в Київ почала повертатися влада. Київ святкував злуку з армією Стрільця, а під містом почалися перші переможні бої. Москалі врізалися в залізну стіну української оборони – це була страшна різанина: з неба неслись бомби, які з нечуваною точністю влучали в бронепотяги, та ще за аеропланами прилітали гвинтокрили, поливаючи війська смертю, чи то з гармат, чи то з кулеметів, та й броньована техніка прикривала наступ піхоти. Таке відчуття, що українці відкрили ельдорадо з набоїв і зброї. Наступ Москви захлинувся.

Вже в вечорі 4 лютого техніка стала, використавши все своє паливо, українське військо закопувалося в мерзлу землю, створюючи суцільну смугу оборони, відкриваючись перед черговим загоном якогось отамана й випльовуючи назад добре озброєний загін, та ще й навантажений їжею, медикаментами й теплим одягом. Небагата Україна 2013 року почала постачати те, що змогла переправити з військових складів і забираючи з економіки, у 1919 рік, за термін більше місяця, з того часу, як перша людина з 2012 року з’явилася у північних лісах Рівненщини і Житомирщини.

Нова влада потребувала все без винятку – землі для засівання нового врожаю, палива для техніки 21 століття, танків, тракторів з плугами, електроенергії для устаткування, цементу з металом для будівництва й так далі. Усе, значить усе, потрібно було без виключень. Три вороги, три сторони, які були видно, але був і внутрішній ворог, здатний на саботаж і збройний опір. Економіка української республіки лежала в руїні, як і внутрішній устрій керування державою, який можна назвати одним словом – анархія.

9 лютого Винниченко не витримавши навантаження й постійні сварки подав у відставку. До влади прийшов уряд Остапенка, який раніше шукав допомоги у Антанти, а зараз при нацьковуванні Стрільця, який став головним отаманом, вже в Парижі й Лондоні виклав ультиматум про визнання Української Народної Республіки, виведення польських військ і Добровольчої Армії з теренів України. «Ну, в них і апетити» - перше, що виривалося при перегляді мапи тих теренів: пів Білорусії, Курщина, Вороніж, Стародуб (Брянщина), Білгородщина, пів Дону, Кубань, пів Словаччини і добрячий шмат польської землі. Землі, на яких гетьман Скоропадський встановив свою владу раніше, поки українські соціал-демократи Чеховський, Винниченко і Петлюра не підняли повстання. Та ще вимагали: визнання самостійності України й допуск делегації УНР на Мирну конференцію у Парижі, визнання суверенності Директорії, сприяння соціальним реформам в Україні, забезпечення повернення їй колоній у Сибіру, Чорноморського флоту, визнання автономності української армії тощо. А за делегацією України, вже була делегація Грузії з такими ж вимогами, яка зупинила і Добровольчу Армію і армію «червоних», армію турків. Україна з Грузією разом вимагали не тільки вивести збройні сили Росії, але і не заважати торговому флоту України і Грузії. Голова Ради Народних Міністрів УНР приват-доцент Остапенко Сергій Степанович на чолі уряду з представників ліберально-демократичних партій, зокрема соціалістів-самостійників і радикалів, соціалістів-федералістів, українських народних республіканців, галицьких націонал-демократів і радикалістів, СДРП «Поалей-Ціон» запропонував: якщо нова російська влада на чолі Верховного Правителя Росії Колчака Олександра Васильовича визнає кордони, то могли б надати допомогу Добровольчий Армії. Росіяни відкинули усякі компроміси, вимагаючи «единой и неделимой России», Франція підтримала росіян і поляків, Великобританія вагалася, залишивши простір для компромісів.

9 лютого. Починаючи з 4 лютого Дієва Армія УНР почала готуватися для наступу на Одесу. Розвідка Добровольчої Армії докладала своєму керівництву, що усе Правобережжя контролює армія УНР, подавивши повстанців і загнавши їх у підпілля, вигнала загони Червоних козаків, концентрується для наступу на Одесу. Рішення було прийняте - обороняти місто.

12 лютого Одеса була блокована з моря, а з суші почали наступати війська на броні військової техніки, де в повітрі кружляли гвинтокрили, підтримуючи з повітря наступ. Доля Одеси була вирішена, українська республіка отримала вихід у Чорне море.

Вже 8 днів як з’явилися нові гроші – маленькі різнокольорові папірці та металевий дріб’язок, різко контрастуючи з усіма іншими грошами, їх почали замінять замість старих, але і старі визнавали. Влада переходила Радам: у містах міськради, у селищах сільради, не роблячи розділу на селянські, солдатські, чи будь-якої ще Ради. Країна жила виборами до тих Рад, тоді як старі Ради визнавалися не зовсім обраними усіма верствами села і міст. Знов давши заможним право голосу, котре забрав голова Директорії Винниченко Володимир Кирилович, член УСДРП і котрий вже поїхав в Європу, в Відень, писати «Відродження нації» і створювати Закордону групу українських комуністів, з їх газетою «Нова доба», а потім в травні 1920 року поїхати в Москву зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, із кооптацією у члени ЦК КП(б)У. Вкраїна поділилася на області і райони, де обласною владою була облрада. Від Москви відрізняло Вкраїну – багатопартійність, головний отаман Стрілець з головою Ради міністрів Остапенком не бажали вводити диктатуру, хоч і пролетаріату, зберігаючи свободу вибору за кожним громадянином поки що Української Народної Республіки.

Конгрес трудового народу затвердив Новий трудовий Договір, поданий Головним отаманом Стрільцем, про 8 годинний робочий день, про 40 годинний робочий тиждень, про сплачувану відпустку, про створення Пенсійного Фонду, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності і Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, про мінімальний прожитковий рівень і мінімальну заробітну плату, яка дорівнювала прожитковому рівню. З’явилися пенсія для всіх і соціальна допомога для тих хто її потребував.

Конгрес затвердив новий податковий кодекс, прийнявши прогресивний податок, де мінімальний прожитковий рівень не оподатковувався і не забиралося з цієї суми ніяких страхових соціальних внесків, який дорівнював 100 новим гривням, і тільки починаючи з суми в 101 гривню в місяць прибутку починали забирати до скарбниць, 101 -200 грв. 10%, 201-300 грв. 10 грв.+15 %, 301-400 грв. 25грв.+20 %, 401-500 грв. 45грв.+30%, понад 501 грв. 75грв.+40%. А на додачу Конгрес трудового народу змінив назву на Верховна Рада України, більш відповідаючи новому устрою. Але залишалася Директорія, яка діяла тимчасово на час військового стану в країні, а так вся влада належала Раді Народних Міністрів, більше не було ніяких чудернацьких президентів, були - або Головний отаман Дієвої Арміі в військовий час, або Голова Ради Народних Міністрів, котрих вибирала Верховна Рада.

Тому, мабуть, Головний отаман, який мав військове звання гетьман Дієвої Армії УНР, і не поспішав звільняти усю Україну, не бажаючи віддавати владу Верховній Раді, але Голова РНМ УНР Остапенко С. С. і Головний отаман Стрілець С. А. кинули всі наявні сили дійсно на конструктивну роботу, надаючи партизанським загонам отаманів України, війську Дона, Кубані і Зеленого Клину допомогу, не вводячи регулярні війська на ті терени. Головний отаман Стрілець добре розумів слова прем’єра Кубанської Народної Республіки В. Іваниса:

“Нерішуче ставлення українського уряду гетьмана Скоропадського до політичного об’єднання з Кубанню врятувало Добровольчу армію. Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту українських дій, то напевно були б позитивніші наслідки боротьби з більшовиками. Досягти ж цього було не важко. У розпорядженні гетьмана була дивізія ген. Натієва, яку без великих труднощів можна було перекинути на Кубань. Таманський півострів уже звільнився власними силами від більшовиків. На Тамані саме тоді було і німецьке військо, зміцнивши яке, за два тижні можна було звільнити всю Кубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на 200000 добрих дисциплінованих козаків. Таке рішення змусило б добрармію створювати фронт за Волгою чи в Сибіру. У всякому разі не було б пізніше потреби як Україні, так і Кубані боротися ще й з добрармією. Дон і цілий Північний Кавказ при приєднанні Кубані до України не мали б іншого виходу, як пристати і собі до цього об’єднання. При цій комбінації прибулі представники Антанти мусили б допомогти амуніцією й іншим Україні та приєднаним до неї краям, а не добрармії, якої тут би не було. Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною.. Ця ж перспектива зберегла б українські землі від голоду й інших совєтських тортур, які коштували понад 15 мільйонів загиблих різного віку й статі. Брак розуміння наведених вище фактів привели не тільки до руїни Кубані, але й цілої України.”

Почалася робота по розбудові економіки УНР, будувалися державні й приватні заводи, починали випускати бензин і дизпаливо з кавказької нафти для техніки, будувалася Рівненька, Чорнобильська й Хмельницька атомні електростанції, відновлювали роботу дореволюційні електростанції, й будувалася сучасна залізнична колія Одеса-Київ.

Директорія створювала аналог міліції, назвавши тих сердюками, котрі в першу чергу почали вилучати зброю у населення. Повстання ініційовані Москвою захлиналися, зараз рішення приймали Ради, а не якась одна Російська комуністична партія (більшовиків). Новий промисловий центр України почав зароджуватися на Правобережжі.

Лютий закінчився зарплатами у гривні. І ось нависла справжня загроза, що греблю знесе під вагою грошей, які отримали козаки і старшини Дієвої Армії УНР, депутати усіх Рад, урядовці і інші державні працівники, і знесе залишки української економіки, бо не було товару. Рада Міністрів установила свої ціни. Але де візьметься товар у такій кількості? Люди давно недоїдали, живучи у холодних будинках в містах, бо й дров не вистачало, обмежуючи в усіх потребах, і доношуючи старий одяг.

Продовження розповіді чотаря Лаврика.

Після чотирьох тижнів валки лісу, мій чот у складі сотні сотника Харченко перекинули на схід, у Київську область. Знов пиляли ліс. Сотня складалася тільки з двох чотів: мого і хорунжого Бондаренко, молодого хлопця тільки що після інституту, й охоронного рою хорунжого Біловола, скоріше для наведення в середині порядку, а не зовнішнього, як його рій називався. Старшин, як називалися офіцери в Дієвій Армії, було п’ятеро, окрім названих, був ще зам. командира сотні чотарь Іваненко. А старий мій керівник чотарь Обухів не був переведений до новоутвореної сотні.

І не встигли ще обжитися, тільки встигли викопати землянки й збудувати паркан, як в вечері 7 лютого мене запросив до себе хорунжий Біловол. Замкнувши двері з середині й наказавши нікого до себе не пускати. Він виставив на стіл пляшку горілки. Я сидів і байдуже дивився на ту пляшку.

- Тобі, що сотенний, - спитав я, - порадив розпити зі мною пляшку?

- Так, бо наша сварка заважає нормальній роботі. От і порадив розпити й порозумітися.

- А невже ми сваримося?

- А що ні?

- Гаразд, бачу розмова буде довгою. Ховай пляшку. Я не п’ю. Чай в тебе є?

- Є.

- Ось станови чайник, поп’ємо, посидимо і побалакаємо, щоб не було непорозумінь.

СБУ-шник налив воду у чайник і поставив на «буржуйку» грітися, та й ще підкинув дровенята. У нього було ще не зовсім тепло, хазяїн, мабуть, нещодавно й сам прийшов.

- Тільки попереджаю, що як співбесідник я поганий, тому і розмовляти не люблю, що бачу як співбесідника напружую. Цікаво, а в чому наш конфлікт проявляється?

- Ну, ми не розмовляємо, Ви зі мною непривітні й уникаєте зі мною зустрічатися.

- Дивні, ви всі якісь! Я так веду з усіма.

- А чому? Ми що Вам не приємні?

- Ось, дивись, ми тільки почали, а ти вже ображаєшся. Ми балакаємо немов на різних мовах. Я ж поки не виявляв і краплини агресії, а ти вже мене почав звинувачувати.

- Ви не праві, ми розмовляємо на одній мові!

- Гаразд, якщо хочеш випити, пий, я нікому не скажу. І перестань до мене звертатися на Ви.

- Чого це мені пити горілку?

Мене потихеньку розморювало тепло, й єдине чого хотілося, так це спати, а не вести розмову, та ще з молодим і запальним комісаром.

- Ну, не хочеш, не пий, - спокійно відповів я, - твоя справа. Знаєш, скільки живу, стільки дивуюсь: якщо я з кимось відмовляюся пити, так сприймають, думають, що я його товариством гидую, а потім записують у вороги. Образливо. А ти знаєш, добре, що ти мені відверто сказав, що в нас з тобою конфлікт. Я хоч взнав, що ти до мене маєш образу.

- Нема у мене до тебе образ! – той ще огризався.

- Ось і добре. Посидимо, порозуміємося, усе-таки одне діло в нас.

Чайник закипів і хазяїн налив чаю.

- Ти знаєш, чому я не п’ю горілки і самогон?

- Мабуть, хворі?

- От бачиш, можеш знаходити нормальну відповідь. А насправді, колись в 1996 році, коли навчався в інституті, я отруївся. Тоді в Харкові чомусь не було заводської горілки, продавали якусь суміш в ларьках. Це зараз в Україні її повно, губися в магазині яку узяти, а тоді багато чого не виробляли. От мої сусіди по кімнаті й вирішили обмити мою появу, в якості сусіда. Пили три дні ту горілку, чи то без досвіду, чи то горілка була неякісна, але більше пити напої під 40 градусів не можу. Вже якось і радий таким обставинам, зараз, коли друзі деякі розвелися з-за горілки, я отримую підтримку, що, іноді й то тільки на свята, випиваю пляшку коктейлю або трішки вина, вчасно зупиняюсь. Ти, от як, давно закінчив свій університет, чи як він там називається?

- Півроку. Я одразу пішов робити до СБУ.

- Тоді зрозуміло, чому ти вирішив миритися. Я гарантую, в моїй справі написано, яке моє ставлення до Вкраїни, так тільки тобі не відомо, що в мої роки не бігають з палаючими очима від патріотичного завзяття. Подивись і скажи, скільки у мене сивого волосся?

- Багато.

- А воно просто так не з’явилося. Наприклад, я не знаю чому у багатьох з’явилась безпідставна думка, що я не в захваті від подій і що ми в 1919 році. Я встаю рано, о 6 ранку, роблю, ще працюю, коли вже козаки відпочивають, або на нараді узгоджуємо подальші дії, або планую і оформлюю роботу на наступний день. Всі накази виконую, тільки сперечаюся на нараді, й поміть, дотримуюсь субординації, не ставлю під сумнів авторитет свого керівництва. Так, я це роблю з кислим обличчям, але й моя поведінка не схожа на колиханку настроїв, як у більшості, то від збудженого захвату, то до повного розчарування. А деякі, такі як ти, по молодості й відсутності досвіду, мій спокій сприймають як не любов до справи. Й це при тому, що мовчки, не проявляючи незадоволення, мерзну в лісі на морозі, живу в землянці, без звичної каналізації, водопроводу, електрики, позбавлений звичних розваг, як телебачення, газети й комп’ютера, з його багатими можливостями для моєї роботи.

- Забув. Добре, що нагадав. Ось, - він підскочив і поліз в ящик, - приймач і газета. Не безкоштовно, зрозуміло, буде вираховуватися. Це за бажанням. Приймач поки приймає одну хвилю, але підзаводиться ручкою, не треба ані розетки, ані батарейок. Та і газети можеш обирати, ось список доступних газет і журналів. Які хочеш – замовляй. Ця газета поки безкоштовно.

І поки комісар шукав списки періодичних видань, я узявши приймач і завів, як показували колись, чи то на Discovery, чи то по National Geographic, почув голос ведучого. Виходить Біловол казав правду, тай воно і не дивно, ми знаходилися не так вже далеко від Києва, на північь від нього, на правому березі Дніпра. А коли вже той дав список, я засів за вивчення, які видання доступні. Розмова закінчилася, бо мене повністю поглинув той список. Шкода, але того чого бажав не було, читати про політику я розучився, розчарувавшись в українській владі, в її потуранні росіянам, а періодичних журналів «Реальность фантастики» і «Открытия и гипотезы» не було. Але читати я хотів, тому і захотів подумати.

Я пішов, мабуть, і сам СБУ-шник не хотів продовжувати розмову, узявши приймач. З того вечора й почалося моє стрімке входження в зростання стану. Спочатку це був приймач і газета, а потім художня фантастична література, яку почали перекладати і видавати. А от науково-популярні журнали не вибрав, може тому, що я увійшов до числа людей, котрі ці новинки створював.

Наступного ранку я отаману Харченко розказував про учорашню розмову з Біловолом і запропонував вільний час проводити разом для того, щоб ми краще один одного розуміли.

- А це ідея! – той мене похвалив, - тільки це треба робити не серед старшин, а й тобі зі своїми підлеглими.

Я так і не зміг повністю потоваришувати зі своїми підлеглими, подальші події чомусь розвивалися за сценарієм привабливішим для мене, а не за тим, до якого мене привчали. А може те й краще, що я не мав досвіду, може воно й допомогло, змушуючи мене на місці «винаходити велосипед», приймаючи неординарні рішення, а то більше аналізувати обставини, котрі були так не схожі на ті, до яких готували на протязі років кадрових військових.

Наша неповна сотня зробила паромну переправу через Дніпро й ми на лівому березі продовжували заготовляти ліс, віддавши переправу іншим частинам Дієвої Армії. На реформування нашої сотні, а більше на мій чот, вплинув випадок, бо за інших обставин нічого подібного не сталося й війну я б закінчив виконуючи нефахову роботу, а піднявся б тільки через довгий час, тільки при умов отримання досвіду. Мій чот виконував свої обов’язки не краще інших, а скоріше гірше, внутрішні наші непорозуміння заважали роботі, та й і я, при своїй фізичній силі, був м’якою людиною, був прихильником демократичних методів. Але чомусь мене боялися підлеглі, тримаючи за самодура і нефахового. При всій моїй нелюбові до техніки, тільки вміння працювати з нею визнавалося за мною моїми підлеглими, а через них й усіма, як талант. Так дивно сталося. Хоч хлопці й мали справу з бензопилами й тракторами, але тому, що бажали здавати зламану техніку на склад, беручи справну, приділяючи увагу більше валці лісу, взнавши, що за те більше платять, я почав ремонтувати й займатися трелюванням. Це мене дратувало, по-перше, те що на нашому складі не так вже було багато бензопил, а по-друге, що сотенний Харченко сам наказав це мені робити, пояснюючи, що я після того краще буду їх розуміти. Вийшло все навпаки, я на них озлобився, мене ж від моїх обов’язків не звільнили. Але не до всіх була у мене образа. Не знаю як таку поведінку називають, але тільки те, що підлеглий закінчив інститут, чи технікум, у мене користувалися повагою, та ще перші мої підлеглі, з Винниці, їх поведінка мене не дратувала. А інших я називав – «горлохвати».

12 лютого, як завжди, мій чот валив ліс, коли по рації прийшов наказ вирушати у табір, для прийняті оборони проти кінноти Червоного козацтва, що прорвалася й наближалася до нас. Часу було мало, десь 1-2 години, а техніку залишати було заборонено, та й ми знаходилися виключно на шляху кінноти «червоних», з двох боків затиснуті болотами. Тому, щоб нас не застали зненацька я запропонував сотенному дати бій своїм чотом тут. Мені дали згоду, відіславши до мене машину зі зброєю.

Зібравши чот, я заліз на гусінь трактора й:

- Козаки, до нас наближається кіннота «червоних». Мені наказано чот відвести в гарнізон, але й не допустити потрапляння нашої техніки до ворога, бо це для нас вона застаріла, а для них передова. Я й тільки я, прийняв рішення дати бій тут і я чекаю від вас беззаперечного собі підпорядкування. Зброя вже їде до нас. Я знаю, що деякі з вас не хотіли бачити мене в отаманах над собою. Але я скажу вам неприємну річ – це не дитячий садок, де з вами будуть гратися й не школа, де я буду домагатися кожного зацікавити, це війна. Подобаюсь, чи не подобаюсь, а бій будемо давати тут! Запам’ятайте, ви можете послати мене кудись подалі й рухатися в гарнізон, і вам за це нічого не буде від інших старшин, але я запам’ятаю кожного й зроблю їх життя неможливим. Але й тих, хто залишиться зі мною, обіцяю, розірвусь, але все зроблю, щоб їх служба стала легкою. Я не збираюся забувати, хто мій авторитет підтримує, буду піклуватися про них в першу чергу. Але зараз треба дати бій, а перед тим зробити засіку, спилявши дерева.

Я перегнув, я ображав своїх хлопців. Залазив, щоб надихнуть, а вийшло, що виказав їм свої образи, вийшло навпаки. Далі мені нічого було їм казати, було таке небажання, що якби мене під дулом змушували та й написали промову, то я б вчинив галас, аби тільки нічого не казати тим, в кому розчарувався. У мене тільки бажання, як більше спиляти дерев, зробивши для кінноти засіку, та узяти кулемет і тут вмерти. Мені було начхати на почуття матері, я волів найшвидше закінчити цей фарс, під назвою «життя», хотілось, як найбільше, забрати за собою на той світ робочих і селям, які мені все життя грубили тільки за те, що я закінчив той чортовий університет. Я не відчував солідарності зі своїм класом – освічених наймитів, але на власній шкурі відчув, що пролетарі сплять та бачать, як всіх знищити, постійно в стані війни проти інших класів, де класова боротьба підігрівалася горілкою. Чомусь пригадався письменник Андрухович, хоч він і не хотів помічати на Сумщині українців, але його слова мені були ближче, аніж слова «реальних пацанів» зі Сходу, з якими ототожнювали усіх нас східняків, гадаючи, що ми всі так думаємо, як біло-блакитні, маючи схожий менталітет і забуваючи, що довгі роки певний менталітет витравлювали. Пригадалися слова Андруховича, коли він неприхильно висловлювався про селян, сприймаючи їх не сильною стороною визвольних змагань, вбачачи в українській міській інтелігенції основу. Цікаво, знає Андрухович, що у нас на сході, навпаки, всі українські партії спираються виключно на селян, не помічаючи нас таких, як я українців, мешканців міст, з вищою освітою? Я знаю, ні! Бо я заморився, коли мені затикають рота, коли починає якийсь неосвічений бурсак репетувати: «Ти, що самий розумний!» А що я такого сказав? І головне, розмовляв так, як мене привчали в інституті, з звертанням до джерел інформації. У нас на сході звикли рота затикати, ідучи на поступки в першу чергу селянину і робочому, так і не поцікавившись, що я і як сказав, сприймаючи кожне слово опонента за дійсність.

Дивно, не мої образи, дивно те: на кого спиралася Робоче-селянська Червона Армія, стояли переді мною, не розуміючи моїх слів, іноді ображаючись, не на матюча, а якраз на мою мову, й головне, що їх треба надихнути воювати проти свого соціального класу, в класовій боротьбі. Я знав на 100%, що з’явись тут поруч, на гусені трактора, червоний комісар і половина підлеглих перейшла б на бік «червоних», бо його робоча, чи то селянська мова їм ближче, їм зрозуміліша, нехай з матюками і з образами в їхню адресу, але однаково їх мова, хоч і російська. Й хоч мій покійний батько ображався, що до нього як селянина ставляться зверхньо міщани, але й я добре розумів, що Ленін прав, я після закінчення інституту став для «роботяг» класовим ворогом, і що б я не казав, і що я не робив, я залишався для них зверхньою і зарозумілою людиною.

Ні, слова з’явилися, з трактора я рано зліз.

- Там, - я знов вскочив на старе місце і випрямивши спину вказував на схід, - ідуть підступні люди. Ви гадаєте вони кровожерливі люди? Якісь маніяки, які втоплять Україну в крові? Я даю руку на відсіч, якби червоні комісари тут з’явилися, то ви побалакавши з ними мені сказали, що то брехня, що написано в книжках про Громадянську війну.

Ті, за цей час, вперше загомоніли, а так стояли мовчки.

- Так ось, що я вам скажу, - продовжував я, - Київська селянська дивізія перейшла на бік «червоних», а потім попроситься назад і буде воювати на нашому боці, вже проти «червоних», зрозумівши, що їх слова розходяться з ділом. Але це історія, в котру деякі можуть і не вірити. Хто зі мною давно, пам’ятає чотового Кононова і козака Свинаренко. Так ось, це правда, що «червоні» будуть знищувати Україну, повірте мені, будуть це робити не такі як я, а ті що «не закінчували університетів», і ті, що почувши мову здобрену технічними термінами й іншими спеціалізовані слова кричатимуть «ти, що самий розумний». Так візьміть і порівняйте моє ставлення до вас і ставлення Кононова, пригадайте, як самі били Свинаренка, за те, що зухвало вів не тільки зі мною, а і з вами. Так, ті «червоні» не будуть довго розбиратися з вами, так як це роблю я, вони вірять, що повертають назад заподіяне їм, вбиваючи не завжди класових ворогів. Надумає сам, чи то йому твій ворог науськає тому, й вже ти, селянин, чи простий «роботяга» - станеш класовим ворогом!

У мене, в материному селі, була сусідка, я її погано пам’ятаю, - продовжував, чомусь заспокоюючись і почавши вже не кричати, - вона була кухаркою у паничів, де гостював Булатович Олександр Ксаверич. А я завжди їв погано, так мені казали, що панич, тобто Булатович, їв це з задоволенням, а мені готували як тому паничу, а я ще вибрикую. Я ще більше не хотів їсти і ту бабусю обходив стороною, бо бачити, мене переконували, що у нас в Луциківці тільки були пролетарські свідомі селяни, що постійно спалювали маєток, родичів того Булатовича. Як це так, моя сім’я догодовувала ту кухарку, яка була в захваті від свого експлуататора, але мене малого присоромлювали, що не можна так з людиною. А коли виріс мені розказали правду, що не всі селяни Луциківки палили маєток, а ті, що банально хотіли у Булатовича відібрати золоті шаблю і щит, які тому подарував ефіопський цар. Той Булатович, єдиний з сім’ї не покинув села, ставши монахом, жив на околиці в скиті. І от одного вечора прийшли до нього три свідомих селянина, котрі катували випитуючи де золото - замордували на смерть. Так от, з тих селян і зробили героїв радянська влада, зробивши стенд про Луціківку, як їх селяни боролися проти експлуататорів. Так, я звик до кухні пана Булатовича, але я що кривив обличчя, нехтував вашою їжею? Ні …. А я, до речі, не любив бути у батька в селі, мені не подобалась проста селянська їжа. Доходили до того, що мені покійна таткова бабуся готувала окрему їжу. Я зараз їм з вами, вашу їжу, живу в таких же умовах, але однаково ви кажете за моєю спиною, що мені краще. Так вийде й в вас, як з селянами Луциківки, де село стало пересічним. В 21 столітті моєму однотарілочнику поставили пам’ятники, зробивши героєм, тоді як підтримувалося його вбивство комуністами.

Може промова моя мала дію, а може небажання сваритися зі мною - козаки виконували мої накази, деякі з-під палки, болісно реагуючи на мої вказівки.

Ми були зі зброєю, сотенний комісар Біловол приїхав зі своїм «бендерським» роєм, привізши АКМ і кулемети Калашникова.

Коли прийшов час займати бойові позиції постало й питання - що підлеглим виконувати: мій наказ, чи попередній наказ сотенного (усім йти в гарнізон). Біловол зі своїми хлопцями були рішучі, воювати разом зі мною, так само не вагаючись вирішили й хлопці з Вінниці. Треба сказати, чомусь інші були зі сходу: Суми, Харків, Донецьк, Луганськ, Одеса, Крим і Миколаїв. Сумчани, немов ще тут був Кононов, відмовилися мій наказ виконувати, тільки хлопці, що закінчили інститут або технікум стали на мій бік. А інші в не залежності від освіти розділилися навпіл. Ну й то добре, я наказав їм реманент доставити в сотню, тим більше це й було мені наказано. А друга половина, чомусь, стояла, вагалася, немов перших, тих що уходили, зраджували, але коли ті пішли покірно почали виконувати мої накази. Ми хоч і знаходилися серед боліт, але однаково я боявся, що нас оточать, зима все-таки, тому розтягнув чот як тільки міг, де в одному кінці Біловол, а в іншому я з кулеметом.

Це був не маленький загін, це армія прорвала фронт, місцеві провели, мабуть. Я стільки людей не бачив, перли, три рази в перший день впритул до наших позицій підходили, а один раз була майже рукопашна, тільки врятувало нас те, що жоден козак не здригнувся, не покинув свою позицію, й те що зброя наша краще пристосована для близького бою, випускаючи черги з АКМ, і те що це була кавалерія. Вже першого дня нас оточили, по рації прийшла звістка - гарнізон наш захоплений «червоними». Про це знали тільки радист, я й Біловол, ми не захотіли казати нікому, не хотіли забирати надію.

Півтора місяця як я в збройних силах, а я немов роками лікувався, у мене з’явилася віра в людей – усі без винятку зараз слухали мої накази, смішно, старшина мостобудівник керує обороною, жодного дня досвіду збройного протистояння. За ті три дні, що ми воювали на болотах, мені приходилось аналізувати, думати, вчитися на місці. Ми змінили позиції, ущільнилися, зменшивши фронт, і закопались в землю, немов кроти, вже більше «червоні» не змогли підійти до нас, атаки захлиналися. А на третій день противник вже сунув без запалу, з примусу. Четвертий день нас зустрів тишею, ми тільки в бінокль бачили - нас взяли у облогу, і більше вони не наступали. Я козаків почав поважати, берегли за ті три дні набої, стримуючи себе перейти на черги, коли наказував берегти набої, повторюсь, без заперечень й одразу виконували накази.

Увесь четвертий день чекали наступу «червоних», поки не почули далекий гуркіт. Рація запрацювала в чергове, ворог відступав. Гуркіт наближався як хвиля, без розривів, суцільною, немов з усіх боків. Першими до нас наблизилися з боку сонця, отже, танки й інша броньована техніка з’явилася раптово, чули як наближалась, але сонце засліплювало. Й вже ми у повний зріст стали, з усіх боків до нас йшла підмога. Нічого не було чутно, тільки з усіх боків повітря було наповнено ревінням моторів, зливаючись в монотонний звук, немов бойовий спів африканців.

Техніка пішла далі на схід, а в нас залишилися декілька БМП, вантажівок і мікроавтобусів – боєздатні в БМП, вбитих на вантажівки, поранених в «швидкі». Наших супроводжуючих здивувало - наскільки мало ми понесли втрат.

На всіх хто воював тоді, й на мене також, було направленні документи на нагородження. Зміни стали незворотні! Я став героєм, в нашу сотню приїжджали з Києва генеральна старшина, дивувалися, що мостобудівники змогли три дні протриматися проти сил, які змогли захопити гарнізон стройових вояків. Приїжджав і кореспондент, зробив, чомусь, мене героєм, але й про хлопців не забув, тільки я був центральною фігурою. Я розумів чого стільки меду було в статті, їм був потрібен приклад, герой який буде надихати, але мені було неприємно читати. Вояки, котрі покинули позиції, переправляли техніку й які не хотіли бачити мене в якості свого отамана, вижили, вони відступили, залишивши все москалям. Вони немов набрали води, тільки зацьковано дивилися в наш бік.

Зрозуміло, що нову техніку, яку планували направити в війська, наша сотня отримала першою, не тільки мій чот. І тому моя помста була швидкою. На мій чот прийшло два харвестера і два форвардера. Назви які я записав на листі й усюди читав з нього, бо довго не міг запам'ятати, тільки тепер ніхто не валував, що я не фахівець, тих ніхто не слухав. Цікава техніка. Харвестер – сидить козак в теплі, по рації спілкуючись зі всіма, а він все робить за цілий рій: під’їхав до дерева, вжух, дерево в захваті, вжух, і дерево спиляне, перевернув, вжух, і дерево без гілок і обрізано на певну довженну. Та й, форвардер одне задоволення – ніяких ломів, тросів, під’їхав, узяв захватом і потягнув. Драйв одним словом. Людей багато не треба, тому пішли з мого чоту, кого я не захотів бачити, у інші військові частини пиляти у ватних штанях і тілогрійках по морозу бензопилами ліс. Ні, військові - це не цивільні демократи, армія мені почала піднімати настрій. Та й, ще не треба казати, але з Біловолом ми стали кращими товаришами, іноді сміялися зі старих непорозумінь. Людина він добра, тільки молода, підпав під вплив моїх гонорових підлеглих.

1 березня прийшов наказ про нагородження, я отримав медаль «За військову службу України». 8 березня, я ще з роєм Біловола й своїми козаками, був запрошений на урочисте нагородження. Виїхали ми вранці 2 березня й вже нам не судилося з козаками Біловола повернутися в нашу сотню.